Антон Дмитрович Мухарський - Після злучення тварина сумна

спробувати приділити час творчості — і все — депресія тут як тут із питанням: «Та навіщо ж так напружуватися?» Відпочивай! Набігаєшся ще за рік... Тому краще не експериментувати, а віддатися цій дрімоті на повну. І жерти, і спати, і пити вино, і вести тваринний спосіб життя.

— А що, вино ще лишилося? — чухаючи засмаглий живіт, запитав Аркадій у дружини, яка разом з донькою розфарбовували картинки у книжці-мальованці.

— Тато, ти ж знаєш, що мама забороняє тобі пити багато вина, — суворо насупивши брівки, подивилася йому прямо в очі дитина.

— Так, тебе не питали...— махнув він на неї рукою.

— Як ти з дитиною розмовляєш? — досить стримано обурилася дружина.

— А чого вона лізе у дорослі справи?

— Бо я не хочу, щоб ти став алкоголіком! — абсолютно серйозно заявила п'ятирічна Марічка.

— Що, мама навчила чи бабуся? Тю на вас... — Аркадій удавано плюнув на підлогу і попхався на кухню, де у холодильнику мала лежати недопита пляшка каберне.

Ну а що ще робити у таку погоду, коли на вулиці починає накрапати дощ, а небо затягнуте низькими хмарами? Тільки бухати і більш нічого.

Наливаючи вино у склянку, він згадав, як десь тиждень тому саме через Марічку сталася чергова сварка за столом. «А от якщо б тобі випала нагода поміняти татка, то ти б поміняла?» — вже будучи добре напідпитку запитав у доньки Аркадій. «Поміняла б! — впевнено заявила мала. — Бо мені не потрібен татко, який весь час п'є вино, спить і не хоче зі мною гратися у лікаря».

Аркадій тоді дуже образився. Від тої образи він на зло усій родині пішов до сусіднього ларька, купив пачку цигарок «Лакі страйк» і закурив. Сидячи на березі моря, думав приблизно таке: «Отак після цього рости цих дітей, вчи, віддавай їм серце і душу, віддавай їм життя. Як не «хочу», то «дай», як не «дай», то «хочу» — інших слів вони не знають. Тупі зажерливі істоти, з яких потім виростають справжні покидьки! І це тільки квіточки, а що буде далі!? «Малі діти — малі проблеми, великі діти — великі проблеми» — то всі знають!»

Своїх батьків він теж недолюблював, ігнорував, робив маленькі капості, щоб зіпсувати їм життя, а останніми роками навіть підводив під все це теоретичну базу, бо якось у Фройда прочитав: «Тільки той може вважати себе героєм, хто вступив у борню з власним батьком і переміг його». Аркадій хотів бути «героєм», а тому всі ці батьківсько-дитячі «мусі-пусі» були йому, якщо не цілком огидні, то принаймні відразливо-індиферентні. Не те, щоб він зовсім не любив малу, просто одного часу, десь роки півтора тому, коли дитина, вже й не пам'ятається з якого приводу, інстинктивно відштовхуючи татка, кричала: «Іди, іди звідси, я маму більше люблю», він зрозуміло побачив, що Марічка свого часу вчинить з ним так, як це вчинив він із своїми батьками, пославши їх внутрішньо під три чорти. Ну, і чи варто після того приділяти увагу дітям? Хай ростуть собі, як ростуть, а життя — воно довге, може, щось з них та й вийде?

Вижлуктавши духом склянку вина, він забрався до холодильника, відкраяв від шматка бринзи декілька кавалочків, поклав їх на тарілочку і, закусуючи вино бринзою, дивився крізь вікно у захмарене небо. Важкі хмари пливли низько, і з них раз у раз бризкав на землю дрібний дощик. Настільки дрібний, що навіть не пробивав тугий шар виноградного листя, який накривав усе подвір'я біля будинку так, що дружина з донькою продовжували собі спокійно малювати. Теща пішла кудись до сусідки.

Після випитого вина в душі народжувався приємний шал. «Та чорт з ними! Набухаюся сьогодні!» — вирішив про себе Аркадій, і від тої думки у нього на серці якось полегшало. Він налив собі ще одну склянку, так само заковтнув її одним духом і знову закусив бринзою.

За декілька хвилин, розвівши залишок вина кип'яченою водою, так що, здавалося, буцім у пляшці знову більше половини, він вийшов на подвір'я майже щасливий і усміхнений.

— О, накатив уже! — під'южила його дружина, добре знаючи, як міняється мармиза її чоловіка, як по-особливому блищать очі, коли той «накатить».

— Та де там, кохана, тільки скляночку! — підійшов і поцілував дружину у плече, — піду морозива куплю!

— Знаю я твоє морозиво, — трохи розімлівши від несподіваної ніжності, повела плечима Марина, — тільки я тебе благаю, не кури!

— Борони боже! Тобі яке морозиво брати? — запопадливо позираючи на схилену над аркушем дитячу голівку, запитав Аркадій у доньки.

— «Каштан», — бовкнула та, не відриваючи очей від малювання.

Дорога до найближчого ларька йшла якраз повз колишню дачу Голдіних.

«А чому б мені оце до них не зайти, не познайомитися з новими хазяями?» — подумалося Аркадію дорогою.

А й справді, думка була слушна. Навіть і хоробрості не треба було набиратися, бо нуль-сім дека гарного шабського «каберне» так підігріли настрій нашого героя, що він почувався абсолютно розкуто і невимушено.

Отак, здіймаючи придорожню куряву біло-блакитними китайськими «капцями-мільйонниками», у синіх своїх шортах та білій майці з логотипом торгівельної марки «Індезіт» він підійшов до 328-ї ділянки