Пауло Коельо - Заїр

Через чотири дні величезна купа паперів зникла з мого письмового стола. Залишився тільки один великий білий конверт із моїм прізвищем та адресою. Марі нагадала мені про нього і зголосилася відкрити його, але я сказав, що не треба, це може зачекати.

Вона нічого в мене не запитала – можливо, то була інформація щодо стану моїх банківських рахунків або якийсь конфіденційний лист, можливо, від закоханої жінки. Я також не став нічого їй пояснювати, взяв того листа зі столу й запхав між якісь книжки. Якби я весь час дивився на нього, Заїр міг би повернутися.

Не було такої хвилини, коли я відчув би, що моя любов до Естер зменшується. Але кожен день, перебутий у лікарні, дарував мені якийсь цікавий спогад: не про наші розмови, а про ті хвилини, коли ми перебували разом у мовчанці. Я пригадував її очі, в яких світився ентузіазм жінки, що поривалася до пригод, жінки, яка пишалася успіхом свого чоловіка, журналістки, зацікавленої кожною темою, на яку вона писала, й – з певного часу – дружини, котра вже, як їй здавалося, не мала місця в моєму житті. Цей сумний погляд з’явився в неї ще до того, як вона повідомила мене про своє бажання стати воєнним кореспондентом. Вона була дуже веселою, коли поверталася з війни, але через кілька днів ставала такою самою, як і була.

Одного вечора задзвонив телефон.

– Це той хлопець, – сказала Марі, подавши мені слухавку.

На протилежному кінці лінії я почув голос Михаїла, який спочатку висловив мені співчуття з приводу того, що зі мною сталося, а потім запитав, чи я одержав конверт.

– Так він тут, поруч зі мною.

– І ви маєте намір зустрітися з нею?

Марі слухала нашу розмову, і я вирішив за ліпше змінити тему.

– Ми поговоримо про це окремо.

– Я нічого не вимагаю, але ви обіцяли допомогти мені.

– Я виконую свої обіцянки. Коли одужаю, ми зустрінемося.

Він назвав мені номер свого мобільного телефону. Коли я роз’єднав зв’язок, то побачив, що Марі вже не була тією самою жінкою.

– Отже, усе починається знову, – таким був її коментар.

– Ні. Усе змінилося.

Я, звичайно, мав би дати їй конкретнішу відповідь, сказати, що досі хочу зустрітися з Естер, що тепер знаю, де вона перебуває. Настане день, коли я сяду на поїзд, у таксі або на літак, на будь-який засіб транспорту, аби бути поруч із нею. Але це означало б утратити жінку, яка була поруч зі мною в цю хвилину, усе приймаючи, роблячи все можливе, аби довести, який я важливий для неї.

Я повівся, звичайно, як боягуз. Мені було соромно за себе, проте життя таке, і в якийсь спосіб, що його я не міг пояснити прямо, я кохав також Марі.

Я промовчав також тому, що вірив у знаки, а пригадавши хвилини мовчанки поруч зі своєю дружиною, я знав, що – з Голосами чи без Голосів, із поясненнями чи без пояснень – час моєї зустрічі з Естер іще не настав. І я мусив тепер зосередити увагу не на наших спільних розмовах, а на нашій мовчанці, бо саме вона надавала мені цілковиту свободу, щоб я міг зрозуміти світ, у якому все йшло добре і вловити той момент, коли все почало складатися погано.

Марі була поруч, і вона дивилася на мене. Невже я можу вчинити прикрість людині, яка зробила для мене все? Я став почувати себе ніяково, проте було неможливо розповісти їй усе, хіба що… хіба що я вигадаю непрямий спосіб пояснити їй, як я тепер себе почуваю.

– Марі, уявімо собі, як двоє пожежників заходять до лісу, щоб погасити невеличку пожежу. Зрештою, коли все зроблено й вони виходять до струмка, обличчя в одного вимазане сажею, а в другого чисте-чистісіньке. Запитання: котрий із двох захоче вмитися?

– Дурне запитання: звісно, той, хто вимазаний сажею.

– Неправильно. Той, у кого обличчя брудне, подивиться на другого й подумає, що в нього воно таке саме. І навпаки: той, у кого обличчя чисте, подивиться на свого товариша, який весь у сажі, і скаже собі: я теж, певно брудний, мені треба вмитися.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Хочу сказати, що поки був у лікарні, я зрозумів, що завжди шукав самого себе навіть у тих жінках, яких я кохав. Я дивився на їхні вродливі чисті обличчя й бачив себе віддзеркаленим у них. З другого боку вони дивились на мене, бачили сажу, якою було вимазане моє обличчя, і хоч якими вони були розумними та впевненими в собі, вони бачили себе віддзеркаленими в мені і вважали себе гіршими, ніж насправді були. Не дозволяй, щоб це сталося з тобою, будь ласка, не дозволяй.

Мені хотілося додати: бо це сталося з Естер. І я зрозумів це тільки тоді, коли помітив, як змінилося її обличчя. Я завжди всмоктував у себе її світло, її енергію, які робили мене щасливим, упевненим у собі, готовим іти вперед. А вона дивилася на мене й почувалася негарною, приниженою, бо з роками мої успіхи – ті самі успіхи, що стали реальністю лише завдяки їй, – витіснили наші стосунки на другий план.

Але щоб знову побачитися з нею, я мусив домогтися, щоб моє обличчя стало таким самим чистим, як у неї. Перш ніж зустрітися з нею, я повинен був зустрітися із самим собою.