Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

Вона ствердно киває, і той просить, щоб вона йшла за ним. Вони сідають у човен і пливуть морем, проминаючи яхти всіх розмірів і видів. Її супутник не каже їй жодного слова, так ніби перебуває десь далеко звідси, можливо, уявляючи себе в кабіні, власником одного з тих малих кораблів. Габріела вагається: у її голові повно запитань, сумнівів, і одне приязне слово могло б перетворити цього незнайомця на спільника, він міг би надати їй неоціненну інформацію про те, як їй поводитися в найближчі хвилини. Але хто він такий?

Чи має він якийсь вплив на Джибсона, чи належить до його помічників найнижчої категорії, які підбирають на причалі невідомих актрис і привозять їх до патрона?

Ліпше утриматися від розмови.

Через п’ять хвилин вони пришвартовуються до величезного корабля, пофарбованого в білий колір. Вона читає назву на носі: «Сантьяго». Один із матросів спускає трап і допомагає їй піднятися на борт. Вона проходить через велетенський центральний салон, де, схоже, відбуваються приготування до сьогоднішньої вечірки. Матрос приводить її на корму, де розташований невеличкий басейн, стоять два столики під парасолями та кілька шезлонгів. Ніжачись у променях полудневого сонця, тут сидять, чекаючи на неї, Джибсон і актор-зірка.

«Я, либонь, готова переспати з обома», — каже собі Габріела, усміхаючись сама до себе. Вона почувається досить упевнено, хоч серце в неї й калатає швидше, ніж зазвичай.

Актор-зірка оглядає її згори вниз і дарує їй приязну, заспокійливу усмішку. Джибсон вітається з нею міцним потиском руки, відсовує одне з крісел, які стоять біля столика, й запрошує її сісти.

Він комусь телефонує і замовляє номер у готелі. Повторює його голосно, дивлячись на неї.

Атож, вона все зрозуміла. Ідеться про апартаменти в готелі. Джибсон вимикає телефон.

— Звідси ви поїдете до «Хілтона». Там, в апартаментах, номер яких я щойно назвав, виставлені сукні від Хаміда Хусейна. Сьогодні ввечері ви запрошені на гала-вечірку, яка відбудеться в Кап д’Антиб.

Це те, на що вона й сподіватися не могла. Роль уже віддають їй! І запрошують на вечерю в Кап д’Антиб, подумати лишень — у Кап д’Антиб!

Джибсон скинув поглядом на акторазірку.

— Ну, як вона тобі?

— Ліпше послухаймо, що вона скаже.

Джибсон згідно киває і робить їй знак рукою, що означає:

«Розкажи трохи про себе». Габріела починає розповідь зі своїх театральних курсів, із рекламних роликів, у яких вона брала участь. Помічає, що двоє вже її не слухають, вони чули цю саму розповідь, певно, тисячі разів. Але навіть зрозумівши це, вона вже не може зупинитися, говорить усе швидше й швидше, з таким відчуттям, що їй немає чого більше сказати, а пощастить чи не пощастить їй використати єдину нагоду, яка випала їй у житті, залежить від одного вдало знайденого слова, проте вона ніяк не може його знайти. Вона намагається дихати глибоко, намагається триматися невимушено, бути оригінальною, жартувати, проте не може відхилитися від того маршруту, який накреслила для неї її агент на випадок подібної розмови.

Та Джибсон уриває її через дві хвилини:

— Чудово, але ми все це вже знаємо з твоєї творчої автобіографії. Чому ти не розкажеш щось про себе?

На ці слова у неї всередині падає якийсь внутрішній бар’єр, і, замість запанікувати, вона тепер говорить твердо й набагато спокійнішим голосом:

— Я лиш одна з тих мільйонів дівчат у світі, які завжди мріють опинитися на цій яхті, дивитися на море й говорити про можливість працювати принаймні з одним із вас. І я, і ви про це знаємо. Тому, думаю, хоч би що я вам розповіла чи сказала, це навряд чи щось змінить. Одружена я чи ні? Звичайно, ні. І як кожна неодружена жінка, я маю коханого, що тепер чекає на мене в Чикаго і мріє, щоб нічого в мене не вийшло.

Обидва її співрозмовники засміялися. Це допомогло їй ще більше розслабитися.

— Я маю намір боротися до кінця, хоч і знаю, що перебуваю на межі своїх можливостей, адже мій вік створює проблеми для тих, хто править в кіноіндустрії. Я знаю, що є багато дівчат, наділених не меншим, а може, й більшим талантом, ніж я. Але мене обрали, сама не знаю чому, і нехай буде що буде. Можливо, це мій останній шанс, і можливо, те, що я зараз кажу, буде мені на шкоду, але я не маю вибору. Протягом усього свого життя я уявляла собі таку хвилину, як ця; уявляла, як беру участь у пробах, як мене обирають і я зможу працювати зі справжніми професіоналами. І така хвилина для мене настала. І якщо навіть ця зустріч закінчиться нічим, якщо я повернуся додому з порожніми руками, я принаймні знатиму, що в мене є ті якості, завдяки яким я змогла сюди потрапити: наполегливість і твердість у досягненні поставленої перед собою мети.

Я собі найбільший друг і найбільший ворог. Перед тим як сюди прийти, я думала, що не заслуговую на це, що неспроможна виправдати ті сподівання, які покладають на мене, і що люди, які мене обрали, припустилися помилки. Проте водночас друга частина моєї душі твердила: мене винагородили за мою наполегливість, за те, що, зробивши свій вибір, я не звернула з обраного шляху й боролася до кінця.

Вона відвела очі від тих двох, що її слухали, бо її раптом опанувало невтримне бажання заплакати, але вона доклала всіх зусиль, щоб стриматися, щоб її не звинуватили, ніби вона вдалася до емоційного шантажу, а простіше кажучи, хоче, щоб її пожаліли. Співчутливий голос актора-зірки урвав мовчанку.

— Як і в будь-якій іншій галузі, ми