Аліна Миколаївна Болото - Вдова узурпатора

холод, як холоне тіло, як ниють змерзлі руки. У небі над яром нерухомо висіла чорна хмара.

— Дурний світ!

— Що? — перепитав Олег.

Він саме прикидав, у якій стороні залишився кордон секторів, і не розчув сказаних слів.

— Ніколи не прийду сюди більше!..

Протяжне виття перервало Ольгу, вона швидко підхопилася, а Олег із тривогою подивився угору:

— Іти звідси треба, і скоріше!

У цю мить щось м’яко ковзнуло на плечі Ользі, і відразу повіяло теплом. Плед! Подарунок старого доглядача. Усе має бути добре. Усе обов’язково закінчиться добре. Доглядач сказав, що вдень добро завжди перемагає!

Звідкись впав білий павук.

— Між іншим, лілові повертаються, — повідомив він. — На вашому місці я не став би їх чекати.

А потім час зупинився, його більше не існувало. Як вони покинули яр, Ольга не змогла б розповісти, де йшли — теж. У неї було дивне відчуття, що все відбувається у сні, що немає насправді ні лісу, ні дощу, ні стежки. Нічого не залишалося в пам’яті, усе зливалося в суцільну завісу. Реальною була тільки необхідність переставляти ноги.

Вона немов з боку бачила свою жалюгідну фігурку, яка бреде по стежці, посірілий від бруду бинт на голові Олега, шерстистого павука, який кульгає, і в той же час відчувала, як болить нога, стерта не пристосованим до лісових стежок югославським чоботом.

Десь на задньому плані ворушилася неясна думка, щось непокоїло Ольгу, але вона ніяк не могла вийти із заціпеніння й піймати цю думку за хвіст. Інші образи теж виникали в мозку, затуманеному втомою.

Ользі згадався чомусь Притулок і вікно, у яке вона ранком дивилася. Коли сонце проходить крізь замерзлі шибки, блакитні замки, вибудувані морозом, наповнюються тінями. Крихітна, але дуже гордовита королева неквапливо цокає каблучками по крижаному паркету. Щоки її біліші від снігу, голову вінчає блискуча діадема з найкращих у королівстві бурульок. Крижані гвардійці тягнуться й віддають честь. Над замком застигли в небі залпи святкового салюту. Сонячний промінь гасне, і в примарному замку знову запановує морок.

Чорний птах із тривожним лементом пронісся майже біля самої щоки Ольги, і дівчина опам’яталася. Вона побачила, що знову мимоволі піднялася в повітря, і крони дерев колишуться під ногами, як хвилі. Ольга кинулася вниз.

— Обережніше, розіб’ємося! — заверещав павук, який, як виявилося, давно вже прилаштувався на пряжці чобота.

— Вибач, я не буду більше! — сказала Ольга Олегу.

Олег нічого не відповів, він мовчки ловив губами повітря, і мокре волосся, вибиваючись з-під бинта, липло до зіпрілого чола.

— Я не хотіла!

— Ти дуже здорово літаєш, — заявив павук, зручніше чіпляючись лапками за пряжку.

— Ну, вибач, будь ласка!

Олег долонею струсив сніг з її волосся й сказав:

— Надягни капюшон, застудишся.

У цю секунду стежка сіпнулася й скинула із себе людей. Вони зненацька опинилися прямо біля стін замка, де високі вежі були увінчані прапорами, а на воротях красувалося зображення Чорного ведмедя.

Сам оригінал сидів перед ровом і холоднокровно готувався пожирати білого коня, придавивши його лапою до земляного валу. Кінь бився під лапою і кричав не по-кінськи.

— Як людина! — Ольга притулила долоні до палаючих щік і з благанням глянула на Олега.

— Що ти так дивишся?! У мене немає базуки! — Олег сердито відвернувся.

— Ненажера! — пробурчав білий павук і відчепився від югославського чобота. — Чи не станцювати нам чунгу?

Чорна тварина роззявила пащу, і кінь замовк, немов заворожений подихом звіра.

Ольга закрила обличчя руками.

— Ну що ти так дивишся? — повторив Олег. — Я ж нічого не можу зробити.

«Грізлі» нахилився, і в цю мить Олег рвонувся вперед:

— Гей, ти!

«Ведмідь» закрив пащу і з подивом уставився на істоту, яка вдруге трапилася йому на шляху.

— Лихо мені з вами, — зітхнув павук, різко повертаючись назустріч чорному чудовиську.

«Грізлі» підняв лапу, звільнений кінь підхопився й галопом помчав убік лісу.

— Гей, ти! — повторив Олег уже не так упевнено. — Іди геть!

У замку вистрелила гармата, на стінах з’явилися прапори із зображенням Чорного ведмедя.

— Ах, от ви як, — вимовив Олег зовсім уже кисло й велів Ользі: — Зникни, живо!

Ольга щільніше закуталася в плед і не рушила з місця.

Над головою «ведмедя» стала згущатися чорна хмара, у якій увесь час проскакували розряди.

— Електричний ведмідь, нічого особливого, — сумним голосом зробив висновок Олег. — Не завадило б мати громовідвід.

«Грізлі» заревів і зробив перший крок до