Андрій Левицький - Сонячна магія

— Увага! — хрипко вигукнув боцман. — Готу-уйсь… — Бобрик про всяк випадок розтулив рота, щоб не захлинутися, та затис долонями вуха. — Плі!

Пролунало дружне сухе клацання. Із широких і вузьких, довгих і коротких дул вискочили дерев’яні палички, на кінцях яких у поривах вітру розвівалися прапорці з написом: «БУМ!»

Сніжняки на пристані попадали в чеканні залпу та так і лежали з руками на потилиці, прикриваючи голови. Лише Амор Купадор підвівся, примруженим оком оглянув палубу «Бабетти».

Вітер розвівав прапорці. Здоровань вів вогонь довгими чергами — прапорці з дул його зброї на мить вистромлялися, втягались назад і відразу з’являлися знову.

Купадор недобре посміхнувся й щось гукнув, махнув рукою. Бобрик глянув у трубу. Чаклун Мармадук похмуро розглядав їх та хитав головою.

— Відставити! — зітхнув Бобрик. — Агов, Здорованю! Ви що, зовсім ні до чого не можете ставитися серйозно? Це ж вам не театральна вистава! Ще бодай поганенька зброя є тут у вас — тільки, бажано, сучасніша?

Здоровань, імітуючи хистку моряцьку ходу, поважно наблизився до Бобрика й радісно загорлав йому в самісіньке вухо, вдаючи, що перекрикує гуркіт бою.

— Ну, то чи ж не завдали ми їм перцю? Вийшло просто чудово! Що далі?

— Далі вони нас захоплять, — зітхнув Бобрик.

— Захоплять? Чому?

— Та ти сам поглянь…

Здоровань вказівним пальцем підняв капелюха з брів і озирнувся. Сніжняки, не знаючи, що на озброєнні ліліпутських піратів поки що нема нічого справді вартого уваги, особливого героїзму не виявляли, але й дезертирувати з Мармадукового війська очевидячки ніхто не збирався. Вони повільно наближалися, й перший ряд уже ступив на насип.

Саме тут до мальовничої групи на палубі надбіг відісланий до капітанської рубки Жердина, виструнчився й доповів:

— Капітане, якір сплив!

— Невже? — здивувався Здоровань. — Кгм, кепська прикмета. Таж, до речі, я не капітан, а боцман.

— Як це сплив? — Бобрик глянув за борт. У темній воді, прив’язаний мотузкою, що тяглася від поренчат палуби, теліпалося дерев’яне рятувальне коло.

— Який же це якір? — крикнув він. — Це ж коло, тягніть його назад. Агов, Здорованю, а нема у вас іншої зброї?

Здоровань почухав під капелюхом.

— Там, на носі, стоять ще дві якісь штукенції. Але одну прикручено до палуби. А ось друга може придатися!

— Покажи…

Вони пройшли вздовж борту, й Бобрик глянув. Однією «штукенцією» виявилася дуже велика гармата з широким дулом. А ось інша…

— Ух! — Бобрик захоплено розглядав її. — Тягніть ЦЕ до корми! Боєприпаси до неї знайдуться? А що це взагалі таке?

На пристані Мармадук, що ховався за платформою яхти, вже потирав пухкі ручки:

— Через хвилину ми їх візьмемо.

— Ого! — Купадор у трубу розглядав палубу корабля. — Здається, вони доп’яли десь гармату. Гляньте…

Чаклун взяв у нього трубу і з острахом почав спостерігати, як троє ліліпутів повільно витягли на корму дивний пристрій на двох широких колесах. Горизонтально розташоване дерев’яне коло на місці дула по периметру вкривали пузатенькі, схожі на молочні глечики мортири.

— Ви ж професійний військовий, професійний, — звернувся Мармадук до Купадора. — Поясніть мені, це що таке?

— Ну, наскільки я розумію, це так звана мортирна батарея на сорок чотири стволи. Стріляє невеликими ядрами. Вогонь ведеться посекційно, а всього там чотири секції…

— І що, вони цим проти нас скористаються?

— Звідки ж я знаю? Якщо в них є порох і ядра, то чому б то ні?

На насипу сніжняки підібралися вже майже до самої «Бабетти».

— Двадцять один снаряд, — прокоментував Здоровань. — Майже половина…

Ліліпути закінчували заряджати мортири невеликими залізними кульками. Здоровань, що висипав з полотняної торбинки порох на зарядну поличку, дістав кресало.

— Усім відійти! — скомандував він. — Зараз як рвоне…

Ліліпути дружно кинулися врозтіч, і на кормі лишилися тільки боцман з Бобриком. Здоровань чиркнув кресалом, іскра впала на порох.

Над краєм насипу з’явилося одночасно кілька голів — сніжняки пішли в останню атаку.

На дерев’яному колесі гармати було видовбано спеціальні жолобки, кожен із яких вів до своєї мортири, й у кожному була порохова доріжка, що тяглася від зарядної полиці. Порох пихнув, засичав і згас.

— Підмочений, — сказав Бобрик,