Жиль Леруа - Пісня Алабами

І шкода тих, що не народилися із зіркою героя на чолі!

А потім настала оця нова війна, яку вже не прозивають війною цивілізацій, і це вже буде остання моя війна, бо я вже геть зійшла на пси. Тривалі години ходи незабаром стануть короткою прогулянкою кварталом. Концентричні кола мого існування невблаганно звужуються, зрештою, як і все, що надає сенсу моєму існуванню. Учора в зоопарку я зустріла подругу моєї юності, ми з нею танцювали і фліртували в «Кантрі-клубі», та коли я підійшла до неї, вона позадкувала, наче побачила якесь опудало.

Алабамські гарнізони наповнюються вояками, і вулицями та проспектами прямує нове покоління юнаків, з якими мені вже не судилося танцювати. Ніяких вершників, ніяких кінних парадів — тільки вкриті камуфляжними плямами авто, гуркотливі мотоцикли й гомінкі клаксони, що цілісінький день дудонять мені у вухах.

Під час тієї мобілізації до мене завітав мій останній шанувальник, єдиний мій давній друг, молодий дев'ятнадцятирічний хлопець, член літературного гуртка Тускалузького університету, що вчинив із мене предмет якогось майже культу, тоді як усі про мене вже давно забули. Оповідання його були вдалі, хоч і страшенно сумні. Американська меланхолія нездатна витіснити вроджену жорстокість і ностальгію за геноцидами. Під геноцидами я розумію наші перемоги.

Мої стосунки з тим студентом часом додавали мені бадьорості. Якось він сказав, що розпочав писати роман і зазнає докорів сумління, бо задля того, щоб писати, мусить черпати матеріал із життя, зокрема, із життя близьких людей, рідні та друзів, тож боїться поранити їх або накликати на себе їхній гнів. Чи могла я щось порадити йому? У горлі в мене вмить пересохло, а ноги задилькотіли, наче мені несамовито закортіло тікати. І я збрехала. «Юначе, — сказала я йому, — я не знайома з такими проблемами… не знайома з моральними клопотами нашої доби. Та знаю одне: дуже нелегко пояснити нашому оточенню, що письменницьку працю живить усе і що здебільшого письменницьке ремесло полягає в інтерпретаціях та переосмиленнях, а не в поклонінні! На вашому місці я писала б і далі, аж доки мої книжки з'являться на вітринах крамниць, а тоді спробувала б усе пояснити близьким». Та й зупинилася. Хотіла, щоб він лишився чистим, неспокійним, але цілісним, не хотіла руйнувати останні ілюзії такого молодого хлопчини. Утім, у вас є шанси на те, щоб перепросити. Обов'язково настане день, коли потрібно буде перепросити за писанину. За те, що некоректно написане.

Патті теж вийшла заміж за лейтенанта, який теж скінчив Прінстон, та на цім схожість і закінчується: донька моя розумна, здорова і врівноважена, а її наречений — серйозний, статечний хлопець, і вона цілком може на нього здатися. Не було в мене сили поїхати на їхнє вінчання до Нью-Йорка. Я боялася, що мене знову охопить збудження, якого зазнала я двадцять три роки тому, боялася, що те збудження стане болісне й нестерпне для присутніх, коли я простягну руку моїй доньці. Так багато мого життя змарнувала я, що не хотіла зіпсувати їм той найголовніший день. Вдячне подружжя послало мені кусень весільного пирога. Так збіглося, що того дня, коли я дізналася про всю цю виставу, до Мобайла приїхав Дос Пассос[38], щоб зробити репортаж про військові формування, і зупинивсь у мене вдома. Я завжди вважала його непоганим чолов'ягою, людяним і щирим, він завжди діяв чесно, умів дивитися правді у вічі й не ганявся за славою. З тим чоловіком мені було легко. Він міг би стати моїм найліпшим другом. Ми з ним дійшли згоди.

Слова, які він зумів сказати про Скотта перед від'їздом, струсонули мене. Ми стояли на ґанку. Я поцілувала його й побажала щасливої дороги, а він зашарівся, бо вперше ми не потиснули одне одному рук, і він сказав: «Ох, Зельдо, якби не ця війна…», а я відказала: «Авжеж, Джоне, якби ж то…» Це було так, наче Гуфо стояв із нами на ґанку й тішився збентеженням свого колеги. Він наче допоміг мені зачинити двері з москітною сіткою, а потім зачинив засклені двері й сам замкнув їх на засув. Гуфо був тут, і я заснула без страху.

Один чудернацький чоловік, історик мистецтва, запросив мене снідати й запропонував ще більш чудернацький проект: поки вояків ще не відправили на фронт, він познаходив у військових таборах Алабами всіх мистців, яких мобілізували до армії, а потім умовив генеральний штаб зібрати їх усіх у Монтгомері й надати їм ангар, щоб вони могли там усі разом малювати. І той чоловік, Ернест Донн, сказав мені, що художники вже тут, та в них нема грошей, аби придбати матеріали для малювання. Ох, знаю я, скільки воно все коштує, і серце моє стиснулося від думки, що ці люди не мають спромоги виявити свій талант.

— Але ж у мене в кишені й шеляга немає, пане.

— У вас?

Він був такий приголомшений, що я взяла його за руку і попровадила до хатини на нашій вулиці. Відчинила гараж і сказала: