Ахмед Салман Рушді - Флорентійська чарівниця

Після цих слів вона поринула у сон, її голова схилилася на витягнуту праву руку, а з її витонченого носа почувся якийсь віддалений натяк на хропіння.

— Ви що, не чули, — грубо промовила Джульєтта-ліліпут, — час йти. — Потім, трохи зласкавившись, додала: — Всі відповіді ви одержите там.

За іншими дверима знову був спальний покій, але тамтешня жінка не була оголеною й не лежала. У кімнаті тьмяно горіла єдина свічка у настінному канделябрі, і поки вони звикали до мороку, то побачили одаліску[34] з королівською поставою, з оголеною талією, в тісному корсажі й широких штанах, з руками, схрещеними на грудях.

— Дурна сучка, — сказала Джульєтта Веронезе, — думає, мабуть, що вона й далі в оттоманському гаремі, ніяк не може звикнути до реальности.

Вона впритул підійшла до одаліски, яка була майже вдвічі вищою за неї, і кричала до неї приблизно з висоти на рівні її пупка.

— Тебе захопили пірати! Пірати! Вже два тижні тому — il y a déja deux semaines — тебе продали на невільничому ринку у Венеції! Un marché des esclaves! Зрозуміла? Чуєш, що я кажу тобі? Est-ce que tu comprends ce que je te dis? — Вона обернулася спиною до Аґо та іль Макії. — Власник пропонує її нам, і ми все ще розмірковуємо. Вона непогано виглядає, груди, зад — все добре, — тут ліліпутка хтиво попестила нерухому жінку, — але от це — дещо дивне, поза сумнівом.

— Як її звати? — запитав Аґо. — Чого ти звертаєшся до неї французькою? Чому вона стоїть, ніби в землю вкопана?

— Нам розповіли історію про французьку принцесу, буцімто її викрали турки, — промовила Джульєтта Веронезе, обходячи мовчазливу жінку, наче хижу тварину. — Але це тільки легенда, думали ми. Однак, може, це і є вона. А може, не вона. Вона розмовляє французькою, це вже точно. Однак вона не відгукується на справжнє ім'я. Коли запитуєш, як її звати, то вона відповідає: «Я — резиденція пам'яті». Самі запитайте. Давайте. Чому ж не питаєте? Що, боїтеся?

— Qui ètes-vous, mademoiselle? — запитав іль Макія своїм найбільш ввічливим голосом, а камінна жінка відповіла:

— Je suis le palais des souvenirs.

— Бачите? — тріумфувала Джульєтта. — Ніби вона вже не людина. Ніби вона вже якась королівська резиденція чи палац.

— А який стосунок вона має до Арґалії? — допитувався Аґо.

Одаліска ворухнулася, ніби вже хотіла щось казати, але потім знову непорушно застигла.

— А такий, — промовила Джульєтта Веронезе. — Коли потрапила до нас, то взагалі не розмовляла. Була резиденцією із зачиненими вікнами й дверима. Аж тут пані сказала: «А ти знаєш, де ти перебуваєш?», а я, очевидно, повторила: «Est-ce que tu sais où tu es», а коли пані додала: «Ти — в місті Флоренції», то до неї ніби було підібрано ключ.

— У резиденції пам'яті є кімната, що так називається, — промовила вона і почала робити невеличкі незрозумілі рухи тілом, ніби людина, що йде на місці, так, ніби вона кудись ішла у своїй уяві. А потім сказала те, через що моя пані веліла мені привести сюди вас.

— І що ж вона такого сказала? — не терпілося Аґо.

— Слухай сам, — відповіла Джульєтта Веронезе. Потім повернулася до потайної жінки і промовила:

— Qu'est-ce que tu connais de Florence? Qu'est-ce que se trouve dans cette chambre du palais?

Дівчина-рабиня одразу почала рухатися, ніби вона йшла коридорами, повертаючи ліворуч і праворуч, минаючи двері, але не зрушуючи з місця. І нарешті вона промовила:

— Спочатку, — промовила вона досконалою італійською, — було троє друзів, Ніколо іль Макія, Аґостіно Веспуччі й Антоніно Арґалія. Хлопчачим світом був магічний ліс.

Аґо затремтів.

— Звідки вона це знає? Від кого вона могла це почути? — запитав він з великим подивом. Однак іль Макія передбачив відповідь. Частина відповідей містилася у книжках батькової невеличкої, але дуже цінної бібліотеки. (Бернардо був небагатою людиною, і рідко коли міг дозволити собі купити книжку, тож рішення про купівлю того чи іншого тому ухвалювалося нелегко.) Одразу біля улюбленої книжки Ніколо «АЬ Urbe Coridita» Тітуса Лівіуса стояла Ціцеронова «De Oratore», а поряд «Rhetorica ad Herennium», такий собі тоненький томик невідомого автора.

— Відповідно до Ціцерона, — сказав Ніколо, пригадуючи, — така техніка запам'ятовування; була винайдена греком Сімонідесом Цеоським, який залишив за обідом багатьох дуже поважних людей, і одразу після цього провалився дах будівлі, де трапезували гості, і убив геть усіх присутніх. Коли ж його запитали про імена сердешних, то він спромігся назвати всіх померлих, пригадуючи, на якому місці вони сиділи за обіднім столом.

— Ну, і яка ж це техніка? — запитав Аґо.

— А от у «Rhetorica» це все названо майже тим самим словом, палацом пам'яті, — відповів іль Макія. — Ти у своїй голові зводиш будівлю, вивчаєш усі ходи, а тоді починаєш поєднувати речі, які треба запам'ятати, з різними частинами будівлі,