Олександр Павлович Бердник - Вогнесміх

а ти вибрала шлях найнебезпечніший. Ти наткнулася на двох мирних хлопців. Ми тобі не заважали… мирно… га-га!.. мирно збиралися покуштувати м’ясця цієї симпатичної кізоньки… го-го! Ні, ти тільки глянь на неї! Грім! Гроза! Спопелить! Ай-я-яй! Навіщо ж так грізно дивитися на нас? За що? Кізонька була — і нема! І ми — ось є, а ось — нема! Все марнота і міраж! Точно кажу. А ти — палаєш! Гориш! Все минає, як сказав… ну, чорт з ним! Це не має значення, хто сказав! Але сказав правильно, мудро. Все проходить. «Будуть внуки потом, все опять повторится сначала!». Чудддова пісня! Заспіваємо, кореш?

— Заспіваємо, — згодився другий браконьєр.

— А втім — не треба. Ми спочатку з нею потолкуємо. Як ти гадаєш, про що ми з нею… ха-ха!.. похрюкаємо? Ти не догадуєшся, дівонько? «На призывный звук гитары выйди, милая моя!». Ось ми насичуємось, п’яні, веселі, задоволені, проте — не зовсім, не зовсім. Для повноти щастя… ик!.. ти повинна утішити нас, полюбити. Га-га-га!

Усе розпливалося перед очима Христини, в свідомості лунав далекий дзвін. А вона відчула, що сидить біля вогника свічки, за вікнами ніч, і на столі — розгорнутий лист. Вона шепоче останні слова: «Завжди згадую ту чаклунську ніч. Хочу бути з тобою завжди, завжди. Твій Олег…».

А далі йшла вона під кронами жовтіючих дерев. Падали золотисті листки беріз, ткали на землі розмаїтий килим. Христина на ходу читала такі любі, такі жадані рядки: «Як тільки випаде вільна година, ми зустрінемося. І тоді — навіки разом. Якби ти могла приїхати — то був би сюрприз. Але ж ти не зможеш…».

— Зможу… Зможу, коханий, — шепотіла Христина. — Я все зможу.

Тихо дзвеніли мотори літака. Христина дивилася в ілюмінатор на білу-пребілу країну чаклунських хмар, що пливли внизу.

Опісля вона розмовляла з черговим біля прохідної містечка. Молодий, хвацький сержант з цікавістю дивився на неї.

— Кого вам?

— Олега… Іванова…

— Він у польоті. Прийдіть трохи пізніше. Години за три. Погуляйте в парку.

Христина пішла до парку. Осінні каштани роняли на асфальт блискучі коричневі плоди. Під старими в’язами відставники грали в шахи. Няньки й матері з колясками прогулювалися алеями.

Дівчина присіла на лавці поряд з молодою білявою жінкою, котра колихала на руках дитя, яке солодко спало, інколи посмоктуючи пустушку. З другого боку сиділа ветха бабуся, в’язала рукавички.

Христина глянула в небо. Там реактивний літак вимальовував дивовижні квіти на блакитному полотні простору. Білі смуги ткали фантастичні візерунки, сходилися, розходилися…

— Орел! — схвально зітхнула бабуся, спостерігши, що Христина дивиться на карколомні фігури пілотажу. — Чудеса, їй-богу! Глянь, як кренделі виписує!

— У небі — орел. А на землі — мізерний півень! — їдко сказала молода жінка, ніби ждала, щоб виплеснути свій біль.

— Про що ви? — здивувалася Христина.

— Та про орла ж. Ось його орленя, у мене на руках. Говорив палкі слова, підносив до неба. А потім, потім — ось це…

— А він? — майже беззвучно запитала Христина, бліднучи від тривоги.

— А він сказав, що я йому крила хочу зв’язати.

— Сволота!

— Та ні, — з досадою відказала молода жінка. — Непоганий хлопець. Славний, щирий. Тільки серцевини нема, як у тих, давніх героїв, про яких ми мріяли. Не всі такі, а ось мені попався такий. Нічого, ми з сином сильні, витримаємо. А Олег хай буде вільний. Свобода! Ян він часто промовляв це слово. Але що він розуміє в свободі?

— Як його прізвище? — затамувавши подих, спитала Христина.

— Іванов… Олег Іванов. А хіба що?

…У світ згадок вдерлися п’яні крики. Вона розплющила очі. Від палаючого багаття до неї наближався червонопикий з ножем в руках. Хижо посміхався.

— Ну що, красавиця, пограємося? Чи в тебе теж заповідник? Га-га-га! заповідник «Надія»! Го-го-го!

…Біла постіль. Скручене мукою лоно, безмежний вогняний біль, що заливає всесвіт. Крик дитини…

…Бігає вистрибом по галявині, понад квітами, жваве козеня.

… Тягнеться рученятами до бинтів на личку синок.

— Мамочко, мамо… зніми пов’язку… дай мені сонечко…

…Самотня могилка на вершині дюни.

…Підвішена на дубовій гілляці косуля, розтерзана, обгризена…

Червонопикий різонув по вірьовці, підхопив безвільне тіло Христини, повалив на траву.

— Тримай її за ноги, — ревнув він.

А вона ще не могла вирватися з потоку безсилля і спогаду, була десь далеко, далеко… Йшла з братом Юрієм лісовою стежиною. І пливли сиві тумани понад деревами, понад галявинами. Христина зупинилася, сумовито замилувалася краєвидом.

— Краса — захоплення й страждання, радість і мука, — ніби в сні промовляла вона. — Навіщо вона тут, у безодні терзання?

— Чому ти так, сестричко? — докірливо відповів Юрій… — Особиста трагедія заступила тобі всю радість світу.

— Радість? — скрикнула Христина. — Радіти можна, лише втративши пам’ять. Але як я зможу забути його змучений голосок: «Мамочко, я хочу бачити сонечко!». Всі джерела радості в цьому світі отруєні для мене. А якби він був живий! Хіба не вмирають інші діти? Все живе тріпоче в страху перед смертю, перед мукою… і поспішає в її жадібну пащу… Братику! Доки в світі страждає хоч одна душа — нема радості в світі! Бо мільярди радостей перед одною мукою — злочин!

— Ну, це ти вже пішла далі Достоєвського у своєму максималізмі, — м’яко озвався Юрій. — Зажди, не нагромаджуй. Адже не в печалі ти зачинала дитя? Адже раділа?

— А потім?

— Так, було потім… Але ти хочеш радіти безтурботно. Не задумуючись. Життя вимагає ще й плати…

— Кому я повинна платити? За що? За мить насолоди — вічність