Френк Херберт - Месія Дюни

— Ти намагаєшся задкувати по піску, — наспівно проказала Алія. — Ніщо не втрачене. Усе повертається пізніше, але ти можеш не пізнати тої подоби, що повернеться.

— Аліє, я не розумію! — лементувала жінка.

— Живеш у повітрі, хоча не бачиш його, — гострим голосом відповіла Алія. — Чи ти ящірка? Говориш із фрименським акцентом. Невже фримени намагаються повернути померлих? Що нам потрібно від наших мертвих, крім їхньої води?

Посеред нави чоловік у багатому червоному плащі здійняв обидві руки. Рукави опали, відслонивши тонке полотно сорочки.

— Аліє! — гукнув він. — Мені зробили ділову пропозицію. Чи треба мені пристати на неї?

— Ти приходиш сюди як жебрак, — промовила Алія. — Шукаєш золотої чаші, але знаходиш тільки стилет.

— Мене просили вбити людину! — заволав справа глибокий голос із січовою вимовою. — Чи мені погоджуватися? А як погоджуся, то чи вдасться?

— Початок і кінець єдині, — відрізала Алія. — Хіба ж я не казала цього раніше? Ти прибув сюди не для того, щоб про це питати. Ти вже сумніваєшся, якщо прийшов сюди й запитуєш.

— Вона сьогодні сердита, — пробурмотіла жінка поблизу Пола. — Я ще не бачили її такою сердитою.

«Вона знає, що я тут, — подумав Пол. — Побачила у видінні те, що її розлютило? Чи не через мене сердиться вона?»

— Аліє, — озвався чоловік одразу ж перед Полом. — Скажи цим діловим людям і слабкодухам, скільки ще правитиме твій брат!

— Дозволяю тобі самому заглянути за цей поворот незнаного, — гостро відповіла Алія. — Твої упередження на твоїх устах! Маєш дах над головою та воду тому, що брат мій приборкав черв’яка хаосу!

Із сердитим жестом запнувши одяг, Алія відвернулася, перейшла через блискучі стрічки світла й зникла в темряві.

Аколіти відразу ж почали співати, але цього разу ритм збився. Їх виразно спантеличив несподіваний кінець ритуалу. Весь натовп неспокійно загомонів. Пол відчув довкола себе хвилювання — тривогу, невдоволення.

— Це все той дурень зі своїм ідіотським діловим питанням, — буркнула жінка поблизу Пола. — Лицемір!

Що побачила Алія? Яку дорогу в майбутньому?

Цієї ночі трапилося щось таке, що урвало пророчий ритуал. Зазвичай натовп прочан вимагав від Алії відповіді на всі їхні жалюгідні запитання. Так, вони всі прибували сюди, щоб почути з уст провидиці пророцтво. Він багато разів чув це, коли, сховавшись у темряві за олтарем, спостерігав за ритуалом. Чому цієї ночі все пішло не так?

Старий фримен шарпнув Пола за рукав, кивнувши до виходу. Натовп уже рушив туди. Пол дозволив юрбі підхопити його, потягти із собою — із провідником, котрий учепився за рукав. Його тіло стало проявом сили, влади над якою він не мав. Він перестав бути живою істотою — зосталася лише тиша, що рухалася сама собою. Перебував у центрі цього неіснування, дозволяючи вести себе вулицями свого міста, ідучи дорогою, такою знайомою йому з видінь, що серце завмирало від печалі.

«Я мав би знати, що побачила Алія, — подумав він. — Я сам це бачив стільки разів. І вона не закричала, протестуючи… вона теж бачила альтернативи».

***

Зростання виробництва й зростання доходів у моїй Імперії не можуть розходитися. Таким є зміст мого правління. Немає проблем із платіжним дисбалансом між різними сферами взаємовпливу. Причина проста — це я так наказую. Я хочу підкреслити мій авторитет у цій галузі. У цьому домені я найвищий споживач енергії, однаково, живий чи мертвий. Мій уряд — це економіка.

Наказ Імператора Пола Муад’Діба Державній Раді

— Тут я тебе залишу, — сказав старий, відпустивши рукав Пола. — Праворуч, другі двері від кінця. Іди із Шай-Хулудом, Муад’Дібе, і пам’ятай часи, коли ти був Усулем.

І провідник Пола канув у темряву.

Поблизу мали бути люди зі Служби Безпеки, які лише чекали моменту, щоб схопити провідника й забрати на допит, але Пол сподівався, що старий фримен утече.

Угорі світили зорі, а десь далеко, за Оборонною Стіною, — Перший Місяць. Проте це місце не було відкритою пустелею, де людина може знайти зірку й орієнтуватися за нею. Старий привів його в одне з нових передмість. Ото й усе, що розпізнав Пол.

Вулиця була густо засипана навіяним із дюн піском. Тьмяне світло сочилося з єдиної комунальної світлокулі, що висіла далеко внизу вулиці. Цього скупого освітлення було достатньо, аби побачити, що це сліпа вуличка — тупик.

У повітрі довкола нього сильно тхнуло — смерділо від туалету з вологопоглиначем, але, мабуть, він був закритий не досить щільно, тож пропускав, крім смороду, ще й багато вологи. Пол подумав, що його люди стали надто безпечними. Тепер усі стали водними мільйонерами — забули про ті дні, коли людину на Арракісі могли вбити лише за восьму частку води в її тілі.

«Чого я вагаюся? — спитав себе Пол. — Другі двері від кінця. Я й без підказки це знав. Але мушу зіграти в цю гру безпомильно. Отож… вагаюся».

З наріжного дому ліворуч зненацька долинув шум суперечки. Жінка комусь докоряла:

— У нове крило їхнього дому залітає пилюка. Гадаєш, вода падає з неба? Якщо з’являється пилюка, то висихає волога.

«Дехто ще пам’ятає», — подумав Пол.

Він рушив вулицею, і суперечка стихла вдалині.

«Вода з неба!» — думав він.

Частина фрименів бачила таке на інших планетах. І він таке бачив, відтак повелів, щоб так було й на Арракісі, але спогади про це наче належали комусь іншому. «Дощ» — так це називалося. Раптом він згадав дощову зливу на планеті його народження — густі сірі хмари в небі Каладана, грозу, вологе повітря, великі мокрі краплі, що барабанять по заскленій стелі. Вода струмками збігає з карнизів. Грозові доріжки збираються в каламутну й бурхливу ріку, що текла повз сади їхньої Родини… дерева, чиє голе віття волого поблискувало.

Ногою Пол зачепив невисокий піщаний наніс упоперек вулиці. Якусь мить йому здавалося, що це болото липне йому до взуття, достоту як у дитинстві. А тоді він знову опинився в пісках, у запилюженій вітряній темряві, де над ним грізно нависало майбутнє. Безплідну сухість довколишнього життя він відчував як звинувачення. Це ти зробив! Вони стали цивілізацією сухооких спостерігачів і казкарів, людей, котрі розв’язали всі