Френк Херберт - Месія Дюни

Під ногами він відчув грубо обтесані кам’яні плити. Його бачення їх пам’ятало. Праворуч з’явився темний прямокутник дверей — чорний на чорному: дім Усайма, дім фатуму, місце, яке вирізнялося з-поміж усього довколишнього лише через роль, обрану для нього Часом. Дивне місце, надто звичайне, щоб бути увічненим в історії.

На його стук двері відчинилися. Крізь щілину просочилося матово-зелене світло атріуму. Показався карлик: старече обличчя на дитячому тільці, з’ява, ніколи не показана йому ясновидінням.

— Ти прийшов, — сказала з’ява. Карлик відступив убік, і в його поведінці не було благоговійного страху, лише легеньке зловтішне глузування. — Заходь! Заходь!

Пол завагався. У його видінні не було карлика, але все інше точно збігалося. Видіння могло містити такі невідповідності, що загалом не змінювало його. Така невідповідність обнадіювала. Він озирнувся на вулицю, на кремову перлину блискучого місяця, що виплив із пошарпаних тіней. Місяць його переслідував. Як він упав?

— Заходь, — наполіг карлик.

Пол увійшов, і двері за його спиною ввійшли в ущільнювачі для втримування вологи. Карлик пройшов повз нього й повів за собою, його надміру великі стопи ляскали по підлозі. Він розчинив майстерно вирізані дверцята в критий дворик і жестом запросив Пола ввійти:

— Вони чекають, сір.

«Сір, — подумав Пол. — То він мене знає».

Перш ніж Пол зумів обдумати це відкриття, карлик прослизнув у бічний прохід. Надія кружляла в думках Пола, наче дервіш у танці. Він рушив через дворик. То було похмуре й понуре місце, пропахле хворобою й поразкою. Ця атмосфера його гнітила. «Чи буде поразкою вибрати менше зло?» — питав він себе. Як далеко він зайшов тією стежкою?

Світло лилося з вузьких дверей у протилежній стіні. Переборюючи відчуття, наче за ним стежать, і не зважаючи на прикрий запах, Пол увійшов до маленької кімнати. За фрименськими стандартами, кімната була убогою, хайрегові завіси лише на двох стінах. Навпроти дверей, на кармінових подушках під багатшою завісою, сидів чоловік. За іншими дверима в незавішеній стіні ліворуч проступала з тіні жіноча постать.

Пол відчув, що заплутується в пастці видіння. Він саме цією дорогою й мусив іти. Але звідки взявся карлик? Звідки невідповідність?

Він одним поглядом охопив усю кімнату. Попри вбоге умеблювання, вона була ретельно прибрана. Гачки й карнизи на порожніх стінах показували, звідки було знято завіси. Він згадав, що прочани платили шалені гроші за автентичні фрименські артефакти. Багаті подорожні вважали пустельні гобелени скарбами, справжнім доказом здійснення хаджу.

Порожні стіни, здавалося, звинувачують його своїм свіжим побіленням. Нужденний стан двох потертих завіс, які ще зоставалися, лише поглибив почуття вини.

На стіні праворуч висів вузький стелаж, заставлений цілим рядом портретів, переважно бородатих фрименів, деякі з-поміж яких були в дистикостах, зі звисаючими водотрубками, декотрі мали на собі імперські мундири й позували на тлі екзотичних пейзажів. Найчастішим тлом було море.

Фримен на подушках кашлянув, змусивши Пола глянути на нього. Точнісінько так, як показувало йому видіння: худа пташина шия здавалася надто слабкою, щоб втримати велику голову. Обличчя було напівруїною: на лівій щоці мережа перехресних рубців під опалим засльозеним оком, але з іншого боку — чиста шкіра й прямий синій на синьому фрименський погляд. Посеред обличчя — довгий ніс, схожий чи то на гак, чи то на якір.

Подушка Усайма лежала в центрі витертого килима, коричневого з бордовими й золотими нитками. Латана тканина подушки свідчила про тривалий ужиток, але всі металеві предмети в кімнаті аж блищали від полірування: портретні рами, полиця і її кантування, цоколь низенького столика праворуч.

Пол кивнув у бік чистої половини обличчя Усайма й сказав:

— Щастя тобі й твоєму дому.

Це було привітання давнього приятеля й січового товариша.

— То я ще раз тебе бачу, Усулю?!

Голос, що назвав його племінним іменем, по-старечому дрижав. Тьмаве око на спотвореній частині обличчя зарухалося над пергаментною, пошрамованою шкірою. Ця половина обличчя заросла сивою щетиною, лінія щелепи була покрита шерехатою лускою. Коли Усайм говорив, його губи кривилися, відкриваючи сріблясті металеві зуби.

— Муад’Діб завжди відповідає на поклик фримена, — сказав Пол.

Жінка у дверях ворухнулася.

— І Стілґар цим хвалився.

Вийшовши на світло, вона виявилася старшою версією Лічни, подобу якої прибрав лицепляс. Пол згадав, що Усаймові дружини були сестрами. Волосся сиве, ніс по-відьомськи гострий. Вказівні та великі пальці в мозолях від ткання. За січових часів фрименська жінка з гордістю показувала б такі знаки, але ця, помітивши, що він звернув увагу на її долоні, сховала їх під складками блідо-синьої сукні.

Тоді Пол згадав її ім’я — Дгурі. Був вражений, бо пам’ятав її дитиною, але у видінні вона була не такою. Він подумав, що причиною цьому, можливо, був її плаксивий голос. Вона й дитиною скиглила.

— Бачиш, ось я тут, — промовив Пол. — Чи ж я прийшов би сюди без схвалення Стілґара?

Він повернувся до Усайма.

— Несу свій водний борг, Усайме. Наказуй мені.

То була щира фрименська розмова січових братів.

Усайм невпевнено, з тремтінням кивнув — надмірне зусилля для цієї тонкої шиї. Відтак підняв укриту плямами ліву руку й показав на своє спотворене обличчя.

— Я заразився рубчанкою на Тарагелі, Усулю, — прохрипів він. — Одразу ж після перемоги, коли ми всі…

Напад кашлю перервав йому мовлення.

— Скоро вже плем’я забере його воду, — промовила Дгурі і, підійшовши до Усайма, поправила подушки та потримала за плече, щоб заспокоїти, аж доки кашель минув. Як помітив Пол, вона не була надто старою, проте в обрисах губ з’явився вираз втрачених надій, в очах — гіркота.

— Я прикличу лікарів, — сказав Пол.

Дгурі обернулася, сперши руку на стегно.

— У нас були лікарі, не гірші від тих, яких би прислав ти.

Вона мимоволі глянула на порожню стіну ліворуч від себе.

«І це були дорогі лікарі», — подумав Пол.

Він був роздратований, зв’язаний видінням, але усвідомлював, що між дійсністю та видінням вкралися дрібні розбіжності. Як йому ними скористатися? Час розмотувався з його мотка з ледве помітними відмінностями, але тло зберігало гнітючу ідентичність. Він із страхітною певністю знав: будь-яка спроба вирватися з рамок спричиниться до жахливого насилля. Могуть цього оманливо лагідного потоку Часу тиснула на нього.

— Скажи, чого ти хочеш від мене, — різко промовив він.

— Хіба ж Усайм не може потребувати приятеля, щоб той був поруч із ним у цей час? — відповіла Дгурі.