Кобо Абе - Жінка в пісках

Щось поповзло по нозі... Як для жука-стрибуна, то надто повільно... Напевне, якась жужелиця, що ледве тримається на своїх кволих шістьох лапках... Чоловік не мав найменшої охоти перевіряти свій здогад. Більше того, навіть якби це був жук-стрибун, навряд чи кинувся б його ловити. Певно, не зважився б.

Вітер зірвав рушник з обличчя. Краєм ока чоловік побачив, що в одному місці гребінь дюни виблискує золотом. Перед цією золотою лінією плавно вигнута поверхня спадала круто в тінь. У композиції краєвиду проглядало якесь дивне напруження, і чоловік затремтів з туги за людьми. (Так, це справді романтичний краєвид... Сучасні молоді туристи високо оцінили б його... Які прибуткові акції криються в ньому!.. Як людина, досвідчена в таких справах, він гарантує майбутній розвиток туризму. Потрібна лише реклама! Без неї навіть муха сюди не прилетить... Якщо ніхто не знає про місцевість, то це однаково, що її нема на світі... Захований у землю скарб. Що робити?! Треба запросити здібного фотографа і виготовити гарні художні листівки. В давнину спочатку шукали прекрасний краєвид, а тоді готували листівки. Тепер, коли верх узяв здоровий глузд, усе навпаки — спочатку випускають художні листівки, а після того місцевість стає знаменитою. «Я приніс кілька зразків. Подивіться, будь ласка...») Бідолашний торговець листівками намагався розставити пастку на селян, а сам у неї попав, захворів і помер. Виходить, не був спритний на язик... Легковажно довірився своїй мрії і поставив на карту все, що мав... Власне, в чому суть тутешньої краси? У фізичній закономірності й точності природи чи навпаки — в її жорстокості й повному запереченні людського розуму?

Ще вчора від самої думки про цей краєвид його занудило б. У нападі злості чоловік навіть думав, що ями приготовано саме для таких шахраїв, як той мандрівний торговець листівками.

Проте нема підстав для того, щоб протиставляти життя в ямах навколишньому краєвиду. Адже не обов’язково прекрасний краєвид має бути великодушним до людей. Зрештою, в його вихідному положенні про те, що пісок — це заперечення нерухомості, немає нічого безглуздого... Плинність піщинок із діаметром одна восьма міліметра... Світ, де існування — це зміна стану... Стривай! А все-таки прикро, коли тобі дорікають, що ти міцно тримаєш у руці зворотний квиток і не хочеш з ним розлучатися. Люди радо дивляться кінофільми про хижих звірів і про війну (навіть якщо вони такі правдиві, що можуть спричинитися до серцевого нападу) тому, що відразу за дверима кінотеатру їх чекає сьогоднішній день — продовження вчорашнього... Та чи є на світі шаленець, який наважиться прийти у кінотеатр із гвинтівкою, зарядженою справжніми патронами?.. До життя в пустелі пристосовуються тільки миші, які замість води п’ють сечу, комахи, охочі до падалі, і кочові племена, що мають квитки лише в один кінець. Коли від самого початку переконаєш себе, що вороття не буде, перестанеш марно чіплятися до піску, мов устриця до скелі. До речі, в наш час і кочівники називають себе по-іншому — скотарями.

Еге ж, годилося б розповісти жінці про цей краєвид... Проспівати їй також (хай навіть фальшиво) пісню про пісок, що не визнає зворотного квитка... Правду кажучи, те, що він робив,— це усього-на-всього невдале наслідування спокусника, який намагався спіймати жінку на гачок розмовами про інше життя. Навіть його душа, як кіт у мішку, впиралася носом у пісок.

Раптом світло на гребені дюни погасло... За мить увесь краєвид поринув у темряву. Непомітно стих вітер. Це означало, що туман знову почне здійматися. Певне, завдяки швидкому заходу сонця.

...Ну що ж, пора рушати.

Треба було проскочити через село раніше, ніж бригади селян почнуть вивозити пісок. Опираючись на власний досвід, чоловік підрахував, що у своєму розпорядженні мав близько години. Для більшої безпеки скажемо — хвилин із сорок п’ять. Мис наче охоплював село з одного боку плавною лінією і, круто вигнувшись, підступав на сході села до затоки, залишаючи одну вузеньку дорогу. Десь там його крутий схил кінчався й переходив у пологі піщані дюни. Якщо йти прямо, залишаючи праворуч у тумані розпливчасті вогники села, то вдасться туди попасти. Він подолає кілометрів зо два й опиниться на околиці, де вже немає людських осель, а лише іноді трапляються нивки, засаджені арахісом. Коли перебереться через дюни, вийде, мабуть, на дорогу. Якщо по цій дорозі з червоної глини побіжить щодуху, то за хвилин п’ятнадцять буде на шосе. А там уже все гаразд. Бо по шосе ходять автобуси і люди нормальні...

У нього лишалося півгодини, щоб вибратись із села. Йти по піщаному грунту із швидкістю чотири кілометри на годину досить важко. Прикро не стільки те, що ноги грузнуть, скільки те, що даремно витрачаєш силу. Тим більше коли біжиш. Найкраще всього, напевно, йти широкими кроками. Однак пісок, знесилюючи чоловіка, ніби винагороджував його тим, що робив нечутними кроки. Не треба переживати, що хтось почує. В цьому теж велика перевага.

Гей, дивись під ноги!.. Очевидно, він не вбачав нічого страшного в тому, якби навіть покотився на землю, бо спотикався на найменших виступах, заглибинах і падав на коліна. Впасти на коліна — то ще півбіди. А от якби звалився в якусь глибоку яму, що тоді?..

Піщані хвилі котилися одна за одною і зникали в навколишній пітьмі. На великі хвилі набігали менші, на менші — зовсім маленькі брижі. Вогні села, що служили чоловікові орієнтиром, рідко з’являлися