Тарас Лютій - Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

Простака» (Idiotae libri). А написані вони від імені «цнотливого невігласа». Образ Простака амбівалентний. Тут представлено не людину, що піддається витонченій звабі інтелігібельного розуму, таку, котрій притаманний особливий спосіб упорядкування свідомості. Таким є «Простак» Євангелій і «Сповіді» Авґустина, розум і серце якого ґрунтуються на прямодушності. Вона спрямована на виявлення того, чого хоче вся «нетривіальна» схоластика: простоти особливого (не язичницького, не раціонально-філософського й не буденно-хитромудрого зосередження) та безпосереднього буття. Діалог з Простаком і є спробою заглиблення в буття.

У бесіді навіть мовчання Простака має значення. У цій складній діалектиці простота, як «невизначеність», як становлення з хаосу чи до-культурної безпосередності, набуває образності й стає реальним учасником діалогу. Дійсно, Простак і Схоласт, хоча й перебувають на розбіжних полюсах думки, але створюють якусь гармонійну неузгодженість позицій. Це і виказує значущість ситуації: з одного боку, прагнення опанувати знання, а з іншого — показати нікчемність уявлення про його абсолютну довершеність.

Образ Простака дозволяє Кузанському повернутися до витоків ідеї простоти як міри й розрізнення. Теорія «вченого незнання» лише починається з іґноранції, а приходить до вченості, хоча й доволі «простої». Це знання не обтяжується жодним містичним екстазом. Розум залишається повновладним мірилом власних просторів. Але можливість свавілля розуму зводиться нанівець ідеєю нескінченності й можливості форм пізнання. Розум постійно прагне знання, але не запановує в царині мудрості[110].

Означену антитезу простоти й освіченості як своєрідного шифру культури зустрічаємо в українській писемній традиції XVII–XVIII століть. Наприклад, у діалозі «Розмова Громадянина з селянином та співцем чи дячком церковним» Феофана Прокоповича йдеться про подолання простоти як негативного стану й спротив насаджуваному знанню. Неук свідомо обмежується повсякденним і всім для нього звичним, виявляючи толерантність у ставленні до іншого, позаяк свій світ він уважає первісним. Освічений же, навпаки, дбає про універсальне знання, що не належить до життєвих контекстів[111].

Інший тип невігластва — святої простоти — наводить Іван Вишенський. Вона протистоїть експансії чужинського й існує як альтернативна форма світобачення, а тому цінується як позитивна, бо апелює до життя смиренного, бідного, аскетичного. Її Вишенський протиставляє хитрості, зарозумілості, велемовності діалектичних силогізмів, самовихвалянню, скороминущості тощо.

Варто згадати й концепцію, що об’єднує ці два протиставлення, присутню в творах Григорія Сковороди. Він описує позицію людини знання, яка радо спілкується з простими людьми. Той, хто знає, і сам нерідко зізнається собі в невігластві, оскільки, як каже нам Сковорода, не розум дається від книг, а книги від розуму.

Художні типажі шаленства

Тема неусувного співіснування форм шаленства і розуму й далі залишається співзвучною Ренесансу. У 1494 році під гротескною назвою «Корабель дурнів» («Das Narrenschiff») вийшла у світ поема базельського професора права Себастіана Бранта, в якій оповідається про повний корабель шаленців, який бере курс на «безглуздий рай» — Глупландію (Нарраґонію). Брант був юристом і канцлером міста Страсбург. Розчарувавшись у вченні Церкви, світській владі й становищі людини, він і написав цю книжку. Нові видання книги з’являлися впродовж двох наступних віків. Її перекладали іншими мовами, а це було безпрецедентним явищем на той час. Але допомогла нова технологія друку Йогана Ґутенберґа. Брант використав слово Narr (дурень) як загальний термін для опису всіх видів шаленства, слабкості, гріха. Він засудив ченців як «невмілих мавп», які обрали чернече життя тільки для того, щоб «пожирати». Головне твердження було приголомшливим: ми всі — дурні і пливемо на кораблі, який прямує до загальної пристані, у пекло[112].

Ідея алегоричної подорожі у човні була відома в літературі та мистецтві ще починаючи з XIV століття. Та мета Бранта — дати характеристику суспільних різновидів шаленства. Описуючи «дурляндський флот», письменник сатирично коментує форми тогочасної глупоти: вчений педантизм, невігластво викладачів, забобонність, ледарство нероб, розгул пияків і базік, розпусту гультяїв, сварливість жінок, злість лихословів, сутяжництво, підлабузництво, підкупність законників і церковників, ошуканство лікарів-шарлатанів — словом, усі породження глупства. Персонажі носять ковпаки блазнів із дзвониками й потрапляють в дивацькі ситуації.

Незважаючи на дидактичне спрямування, поема демонструє подвійність світу: поряд з «нормальним» його облаштуванням, може існувати й щось інше — шалене. Хоча персонажі Бранта лише допасували «викривлений» світ до звичайного, автор ніби прагне «докінчити» його, виявляючи не лише принади глупоти, що втілюються в людських примхах, але й особливу площину — шаленство, за допомогою якої можна робити розрізнення, перебуваючи в її «розламі». Для цього Брант вбирається в ковпак насмішника, називаючи дурнем і себе.

З якоїсь причини Брант проігнорував популярний сенс нерозсудливості, в якому йдеться про «природних дурнів» і «професійних дурнів», або блазнів, бешкетників, обманщиків, які імітували шаленство і жартували про божевілля. Саме дурні зазвичай були аутсайдерами, сміховинними істотами, посідали найнижчі щаблі соціальної ієрархії — разом з дітьми і каліками. Фізична недієздатність калік і карликів відповідала ментальній недієздатності природних дурнів.

Захопливим у своїй багатомірній символіці є «Корабель шаленців» Ієроніма Босха. Картина зображує веселу й безтурботну компанію на борту корабля: поруч із селянами співають і пиячать черниці (одна з них грає на лютні) разом із несамовитим ченцем. На щоглі, що вже пустила зелені пагінці, сидить сова — символ зла. Всім керує блазень —