Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

Одного дня — це було в середині квітня — покликали мене несподівано пополудні на «допрос», але повели не до слідчих на горішні поверхи, а до фризієра, який урядував у недалекому «боксі». Він — о, диво! — не стриг мого заросту на лиці машинкою, як це завжди бувало, але обголив мене жілеткою, і то перед дзеркалом. Тоді вперше по 19-ьох місяцях мого побуту в тюрмі я побачив себе в дзеркалі та оглядав своє видовжене, дуже худе й безкровне обличчя і звисаюче на мені убрання. Коли ж мене привели назад у камеру, Штейнман і Шиманський завирокували згідно, що мене покличуть напевно перед якусь «шишку» (високого достойника), і тому, мовляв, мене обголили жілеткою.

Ми ще не закінчили розмови на тему мого відмолодження та його причину, як у камеру ввійшов вартовий і казав збиратися знову на «допрос». Одначе й цим разом не повели мене до слідчих вгору, але я перейшов через якесь подвіря внизу та опинився в широкій кімнаті перед якоюсь дивною машиною: не то старосвітським варстатом, не то пращею, яких уживали колись до здобування замків (грубих мурів). Мені казали скинути з себе тюремну сорочку і це наповнило мене деяким страхом. А за хвилину повели мене за якусь перегороду, де на шнурку висіло кільканадцять різнокольорових сорочок, і казали вбирати котрунебудь з них. Я стягнув першу з краю і натягнув на себе, подумавши, що це певно сорочка з якоїсь розстріляної жертви НКВД. Мені вказали другий кут, де теж на шнурку висіло кільканадцять краваток, і казали натягнути одну з них. Після того той старосвітський варстат видав якийсь дивний скрегітливий звук наче церковне калатало, і я станув по наказу перед ним. Виявилося, що це такий передпотоповий фотографійний апарат. Мене відфотографували, потім казали скинути сорочку і віддати її разом з краваткою та відставили назад до камери. Обидва товариші недолі вирішили тепер, що знимка, яку зроблено, потрібна до пашпорту, значить: мене чекає або вільна зсилка, або звільнення, бо в Совєтськім Союзі людина не може нікуди рушитись без пашпорту.

Та минули знову два тижні, а мене з камери не викликали нікуди. Аж напередодні 1. травня казали мені знову збиратись на «допрос», і знову повели мене до фризієра, що обголив мене вдруге жілеткою. І я, і обидва співвязні були переконані, що в найближчих годинах мене викличуть з камери, та що я вже може більше в камеру й не вернусь. Я переговорив з ними ще неодно і потім не спав з поденервування майже всю ніч з 30. квітня на 1. травня, але не дочекався нічого. Тільки 1. травня десь коло 10. год. ранку повели мене перед слідчого Дикого, який — як виходило з його слів — мав цілонічний дижур і мучився всю ніч через біль зубів. Він замовив для мене з буфету кусок ковбаси, горнятко квасного молока і чай та два кусники білого хліба, що я, виголоджений до-краю, з’їв за одним махом. (Такі присмаки побачив я вперше по 19-ьох місяцях). У між-часі Дикий вів зі мною розмову в зовсім товариськім тоні та оповідав між іншим про пєсу Корнійчука «Богдан Хмельницький», виставу якої він оглядав десь тоді в театрі і був нею захоплений. Тоді то вирвались у нього такі слова: «Так, був у нас Хмельницький, але був і Мазепа». Та зараз по хвилині, гейби поправляючись, він додав: «Та куди там Мазепі до Хмельницького»… По такій неокресленій розмові Дикий відправив мене незабаром назад до камери, бо спішився на 1-травневу маніфестацію, яку мав оглядати на Червоній (Красній) Площі біля Кремля з трибуни. Вступ на трибуну забезпечував йому спеціяльний друкований білет з мистецьким обрамуванням та з порядковим числом (нумерований); той білет я бачив у нього в руках.

Вернувшись у камеру (і після того ще нераз) я роздумував над тим, чому то я удостоївся бути обголеним 30. квітня жілеткою вже вдруге і чого то властиво кликав мене до себе 1. травня слідчий Дикий. Що означав тодішній його почастунок (перший і останній раз я мав на Лубянці такий бенкет!)? Ті чому говорив він мені саме тоді так дивно про Хмельницького і Мазепу? Цих загадок я не розвязав ніколи.

А що сиділо в тому Дикому, який був мабуть учителем з Полтавщини, Бог один відає. В тямці залишилась мені така дрібна, але характеристична сценка: Одного разу прийшла до його кімнати жінка-слідчий з сусідньої кімнати на коротку ділову розмову, в часі якої спитала його в моїй присутності ніби нехотячи, чи його син-одинак знає українську мову. На це Дикий сказав, що, живучи вже так довго в Москві, його син забув зовсім українську мову. І я вичув тоді в цих словах Дикого відтінок смутку, а ще більший смуток вичитав у його очах.

Минуло кілька днів, коли мене викликали знову до того ж слідчого Дикого. Він говорив зі мною ввічливо і розпитував про деяких львівських громадян, зокрема про проф. д-ра Володимира Старосольського і редактора Івана Квасницю, відомих соціял-демократичних діячів. Вкінці подав мені кусень паперу й чорнила та просив написати характеристику їх обох. При тому Дикий додав виразно: «Можете писати і все добре, що про них знаєте». Такі слова я почув взагалі уперше від слідчого, з чого я зробив висновок, що і проф. В. Старосольському, і ред. І. Квасниці усміхається воля. Очевидно — я скористав з доброї нагоди і написав характеристику їх обох так прихильно, як тільки міг. Не забув я додати, знаючи, що це на большевиків повинно робити враження, що обидва вони були безсребренниками, а то й бідували, при чому д-р Старосольський не мав чим заплатити цілими місяцями за помешкання. По своїм виході з тюрми і повороті до Львова я чував, немов би вони обидва вийшли потім на волю, але вже не встигли через воєнні події приїхати до Львова. Як відомо, проф. В. Старосольський помер пізніше, як і його дружина Дарія, десь у глибині СССР. Що сталося з Іваном Квасницею, не відомо.

Різні познаки вказували на те, що моя доля буде в найближчому часі вирішена. В тих днях, зрозуміла річ, я думав багато про те, що мене може чекати. Рахувався я з вільною зсилкою, але десь там на дні душі жевріла таки іскорка надії, що я ще побачу землю своїх батьків і прадідів, де я