Віктор Гюго - Трудівники моря

до якого ми довели нашу розповідь. Загальну увагу привернуло трищоглове судно «Тамоліпас» і його капітан Зуела, котрий недавно привів свій вітрильник із Чілі й мав незабаром плисти назад. За столом шкіперів мова зайшла про його вантаж, митників цікавила швидкість ходу. Капітан Зуела із Копіано був чи то чілійцем, чи то колумбійцем, який дуже незалежно брав участь у війнах за незалежність, виступаючи то на боці Болівара, то на боці Морільйо[103], там, де йому вигідніше. Він розбагатів, прислуговуючись і нашим і вашим. Не було завзятішого від нього бурбона і бонапартиста, монархіста і ліберала, атеїста і католика. Він належав до тієї величезної партії, яку можна було б назвати прибутковою партією. Час від часу він з'являвся у Франції у справах свого гендлю і, якщо вірити чуткам, охоче давав на своєму судні притулок утікачам усіх мастей, хай це буде банкрут чи політичний вигнанець, — аби тільки вони платили гроші. Його спосіб посадки втікачів на борт був дуже простий. Утікач ждав у якомусь пустельному куточку на березі, й Зуела, перш ніж знятись з якоря, посилав по нього шлюпку. Так під час свого попереднього заїзду він вивіз утікача, засудженого заочно в справі Бертона, а цим разом стали подейкувати, що він має намір прихопити з собою кількох чоловік, замішаних у сутичці на Бідасоа. Кимось попереджена поліція пантрувала за ним.

То були часи втеч. Реставрація — це реакція; отож якщо революція спричинилася до еміграції, то Реставрація принесла з собою висилку. В перші сім-вісім років після повернення Бурбонів настала загальна паніка: у світі фінансів, у промисловості, у торгівлі; здавалося, що земля тікає з-під ніг, банкрутства посипались одне за одним. «Рятуйся, хто як може!» — тільки про це й думали в політичних колах. Левалет утік, Лефевр-Денует утік, Делон[104] утік. Надзвичайні суди скаженіли, до того ж — Трестальйон[105]. Люди тікали від Сомюрського мосту, від Реольської еспланади, від стіни Паризької обсерваторії, від Торіасської вежі в Авіньйоні — ці лиховісні силуети залишились в історії як символ реакції, відбиток кривавої руки якої видніє на них ще й тепер. Лондонський процес Тістльвуда мав свої відголоси у Франції, паризький процес Трогова мав свої відголоси у Бельгії, Швейцарії, Італії. Все це множило підстави для занепокоєння і втечі, збільшувало загальну потаємну втечу, котра несла спустошення навіть у найвищих сферах тодішнього суспільства. Опинитися в безпечному місці — ось про що турбувався кожен. Бути замішаним у якійсь політичній справі — означало загинути. Дух превотальних судів пережив ці установи. Вироки виносилися на догоду власть імущим. Отож люди тікали в Техас, в Скелясті гори, в Перу, в Мексіку. «Луарські розбійники»[106], які тепер вважаються поборниками справедливості, заснували в ті роки «Оселю для втікачів». В одній із пісеньок Беранже є такі слова: «О дикуни, французи ми, тож пожалійте нашу славу». Покинути батьківщину тоді було єдиним виходом зі скрути. Але нема нічого важчого, як утеча; за цим коротким словом зяє безодня. Все обертається на перешкоду для того, хто непомітно хоче вислизнути. Сховатися — значить стати невпізнанним. Люди імениті й навіть славетні мусили вдаватися до шахрайських витівок. Та витівки ці не завжди були успішні. Їхнє маскування впадало в око. Звичка діяти відкрито заважала їм прослизати крізь петлі сітей, розставлених на їх шляху. Який-небудь збіглий злодюжка викликав більше довір'я в поліції, ніж генерал. Уявіть собі невинність, яка намагається загримуватись, доброчесність, що підробляє голос, славу, яка надягає машкару. Перший-ліпший перехожий, з вигляду шахрай, міг виявитись визначною людиною, котра шукає способу роздобути фальшивий паспорт. Блазенська поведінка людини, змушеної ховатись, нітрохи не суперечить тому, що ви маєте справу з героєм. Ось найхарактерніші риси того часу, які звичайно замовчує так звана безстороння історична наука і які неодмінно повинен розкрити митець, прагнучи правдиво змалювати епоху. Поза плечима чесних утікачів давали драла всілякі пройдисвіти, адже вони викликали менше підозрінь і за ними не так пильно стежили. Негідник, вимушений тікати, користуючись замішанням, затесувався поміж вигнанців і часто, як ми вже казали, завдяки своїй спритності у цій метушні скоріше справляв враження порядної людини, ніж справді порядна людина. Бездоганна чесність, переслідувана правосуддям, виглядає дуже безпорадною. Вона нічого не розуміє і робить помилки. Фальшивомонетникові виплутатися легше, ніж членові Конвенту.

Хоч як це дивно, але можна стверджувати, що втеча, особливо для людей нечесних, відкриває широченні можливості. Крихти цивілізації, які пройдисвіт вивозив з собою з Парижа чи з Лондона, замінювала йому цілий капітал в диких чи первісних країнах, створюючи ім'я та становище. Тут викрутитися від законної кари, а за морем отримати священицький сан — це була цілком можлива річ. Люди зникали наче за помахом чарівної палички, і не раз доля втікача складалась, як у казці. Така втеча могла призвести до чогось невідомого, химерного. Який-небудь злісний банкрут, утікши з Європи і позбувшись таким чином боргів, через двадцять років вигулькував у постаті великого візира в Монголії або ж короля Тасманії.

Сприяння втечам перетворилося на промисел, і з огляду на поширеність явища — промисел аж надто прибутковий. Цей вид наживи породив нові види торгівлі. Хочеш утекти в Англію — звертайся до контрабандистів, хочеш перемахнути в Америку — звертайся до таких шахраїв далекого плавання, як Зуела.

II. Клюбен когось запримітив

Зуела часто заходив у «Готель Жана» попоїсти. Сьєр Клюбен знав його в обличчя. А взагалі сьєр Клюбен не був гордієм, він не дуже приховував побіжні знайомства з шахраями. Траплялося, що він навіть товаришував із ними, подавав їм на вулиці руку і казав добридень. Він розмовляв по-англійськи з контрабандистами-англійцями, заплітався язиком, говорячи