Віктор Гюго - Трудівники моря

закохався сам господь бог, вона обгудила б його перед своїм сповідником. Подружжя Клюбенів втілювало в Тортвалі ідеал англійської респектабельності. Пані Клюбен була лебідкою, сам Клюбен — горностаєм. Він помер би, якби побачив на своїй білизні бодай одну пляму. Якби йому попалася на дорозі шпилька, він не заспокоївся б, поки не вручив би шпильку тому, кому вона належить. Він ударив би на сполох, знайшовши коробочку сірників. Якось він зайшов у шинок у Сен-Сервані і сказав шинкареві: «Три роки тому я поснідав у вас, і ви мені дали забагато здачі». Сказавши це, він повернув шинкареві шістдесят п'ять сантимів. Він був ходячою добропорядністю з насторожено підібганими губами.

Він начеб вічно когось висліджував. Кого ж? Очевидно, шахраїв. Кожного вівторка він вів Дюранду в Сен-Мало. Приїздив туди у вівторок увечері, залишався два дні, поки пароплав завантажували, і повертався на Гернсей у п'ятницю вранці.

Під ту пору в порту Сен-Мало був невеличкий заїзд під назвою «Готель Жана». Пізніше, коли почали будувати нинішню набережну, заїзд знесли. В той час море підступало до міських воріт Сен-Сервана і Дінана; у відплив із Сен-Сервана в Сен-Мало і навпаки їздили двоколками та каретами, які снували між суднами, що опинилися на суші, об'їжджаючи канати, якорі й буйки, ризикуючи зачепити і порвати шкіряні капоти об низькі реї чи утлегари. В проміжку між двома припливами візники поганяли по піску коней там, де шість годин опісля вітер брижив хвилі. Колись давно по цьому ж узбережжю гасали дві дюжини сторожових собак із Сен-Мало, котрі в 1770 році загризли морського офіцера. Собаки перестаралися, і їх знищили. Тепер уже не чути ночами собачого гавкоту між Великим і Малим Таларом. Сьєр Клюбен зупинявся в «Готелі Жана». Там була французька контора Дюранди. В «Готелі Жана» їли й пили — за окремим столом — митники та прибережні дозорці. Митні чиновники з Бініка зустрічалися там із митниками з Сен-Мало, що йшло на неабияку користь справі.

Сюди заходили також і шкіпери, але їли вони за іншим столом.

Сьєр Клюбен підсідав то до одного, то до другого столу, але частіше до митників, ніж до шкіперів. Він був жаданим гостем і для тих, і для других. Годували тут смачно. Іноземним морякам пропонували на вибір напої усіх країн світу. Який-небудь матросик з Більбао потягував тут «геладу». Пили там і «стату», як у Грінвічі, коричневий «гез», як в Антверпені.

До розмов шинкарів часто прилучалися капітани далекого плавання та судновласники. Ішов жвавий обмін думками. «Як справи з цукром?» — «Прибуває невеликими партіями. Але сирець надходить — три тисячі мішків з Бомбея, п'ятсот бочок з Сагуа». — «Ось побачите, праві переможуть Вілеля»[100]. — «А як індиго?» — «Всього тільки сім тюків з Гватемали». — «Наніна-Жюлі» стоїть на рейді. Гарне трищоглове судію з Бретані». — «Ось іще два міста Ла-Плати посварилися через дірку з калача». — «Коли Монтевідео жиріє, Буенос-Айрес худне». — «Довелося перевантажувати з «Цариці неба» товари, забраковані в Калао». — «Гарний попит на какао; мішки каракського ідуть по двісті тридцять чотири, а тринідадського по сімдесят три». — «Кажуть, що під час огляду на Марсовому полі кричали: «Геть міністрів!» — «Просолені невироблені шкіри «саладерос» продаються: волові по шістдесят франків, коров'ячі — по сорок вісім», — «Ну що? Перейшли Балкани? А що робить Дибич?[101]» — «У Сан-Франціско не вистачає анісової горілки. З планьольською оливковою олією все спокійно. Центнер швейцарського сиру ціниться тепер по тридцять два франки». — «Не чули? Лев XII[102] помер», — і таке інше.

Про всі ці справи говорили голосно, перекрикуючи один одного. Що ж до митників та дозорців — за їхнім столом розмовляли тихіше.

Не годилось портовій та береговій поліції розпатякувати свої службові таємниці. За столом шкіперів головував старий капітан далекого плавання Жертре-Габуро. Пан Жертре-Габуро був не чоловіком, а барометром. Він зжився з морем так, що, на загальне захоплення, непомильно вгадував погоду. Він вислуховував вітер, лічив пульс відпливу і припливу. До хмари він говорив: «Покажи свій язик», тобто блискавку. Він був лікарем хвиль, бризів, шквалів. Його пацієнтом був океан, довкола світу він об'їжджав так, як лікар робить свій щоденний обхід у клініці, вивчаючи клімат кожної місцевості, його здоров'я і хвороби. Грунтовно знав патологію кожної пори року. Він повідомляв такі факти: «Одного разу 1796 року барометр опустився на три позначки нижче бурі». Жертре-Габуро був моряком за покликанням. Він ненавидів Англію усією своєю любов'ю до моря. Докладно вивчив постановку мореплавської справи в Англії, щоб знати її слабкі місця. Він умів пояснити, чим «Соверен» 1637 року відрізняється від «Королівського Вільяма» 1670 року і від «Перемоги» 1755 року. Він порівнював надводні частини кораблів. Шкодував, що на палубах англійських кораблів немає більше веж, а на щоглах — ямкоподібних марсів, як на «Великому Гаррі» в 1514 році, шкодував, очевидно, тому що вони були чудовою мішенню для ядер французьких гармат. Нації він розрізняв тільки за особливостями їхнього флоту; в його мові існувала якась дивна символіка. Англію він залюбки називав «Маячно-лоцманською корпорацією», Шотландію — «Північною конторою», Ірландію — «Баластом на борту». Відомостей він мав силу-силенну, був ходячим підручником і календарем, довідником мілководь і тарифів. Знав напам'ять таксу маяків, особливо англійських: пенні з тонни при проході повз такий-то маяк, фартінг — при проході повз інший. Він міг вам сказати: «Маяк Смолл-Рок раніше спалював усього тільки двісті галонів оливи, а тепер спалює півтори тисячі». Одного разу Жертре-Габуро небезпечно захворів у плаванні, думали, що вже помре, товариші обступили його койку, а він, долаючи передсмертну гикавку, мовив до корабельного теслі: «Треба було б вирізати в езельгофтах по гнізду з кожного боку для чавунних шківів з залізною віссю і пропустити через них стень-винтрепи». Отже, як бачимо, він був особистістю неабиякою.

Рідко траплялося, щоб митники й шкіпери заходили в спільну розмову. Однак таке сталося в перших днях лютого, якраз у той час,