Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

Одного дня, уже пiсля обiду, я дуже здивувався, коли побачив мiж деревами тоненьку постать Люби. Помiтивши мене, дiвчина радiсно скрикнула, поправила хустинку на головi й метнулась до галявини, де я стояв.

— Добрий день, Михайлику, добрий день! Я так i знала, що знайду тебе! — зупинилась, висяваючи очима, i подала, як доросла, руку.

— Що ти тут робиш?

— От i не скажу.

— А може, скажеш? Ти в свою загороду йдеш?

— Нi, — Люба опустила голову i ногою почала перегортати опале листя. — Я, Михайлику, шукала тебе.

— Не може такого бутиi — з недовiрою зазирнув дiвчинi у вiчi.

— От i може... Я знаю: у тебе горе, а коли горе — в усiх болить серце. Того й хотiла побачити тебе. Я навiть якось була до твоєї хати пiдiйшла, а зайти посоромилась.

— Спасибi, Любо.

— I не кажи такого, — по-дорослому мовила вона й вузликом вiдкопилила губи, а далi таємниче посмiхнулась: — Михайлику, а в мене вже сестричка є.

— Маленька?

— Звiсно, маленька, — засмiялася Люба, — лежить собi в колисцi i все губами плямкає.

— I яка вона?

— Гарненька, тiльки в неї ще брови не зiйшли.

— Невже вона зовсiм безброва? — не можу повiрити я.

— Поки зовсiм, тiльки ямки ходять там, де мають зiйти брови. Це так цiкаво.

— Хм, — не знаю, що вiдповiсти на це диво.

— А я вже в школу ходжу. У нас в одному класi вчиться двi групи — меншi сидять попереду, бiльшi —— позаду. Мене ж вчителька посадила на самiй першiй партi, — хвалиться i радiє дiвчина.

— А чобiт у тебе також нема? — поглянув на босi Любинi ноги, згадав про своє i зiтхнув.

— Нi, є, тiльки я їх бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а може, навiдаємось у нашу загороду?

— Там тобi чогось треба?

— Нi, просто подивимось на борсучу нору, вiднiрки, на гнiздо трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?

— Можна i заглянути, — погодився я, i ми, взявшись за руки, побiгли до загороди.

Перелiзши через потемнiле вориння, спочатку пiдiйшли до тiєї черешнi, на ягодах якої найбiльше збиралося роси. I менi згадався погожий лiтнiй ранок, i тiтка Василина, i її пiсня, що так славно йшла мiж деревами.

Тепер черешня накинула на свої плечi багряну хустку й, здавалося, теж хотiла зрушити з мiсця й пiти кудись, у свою дорогу.

— А ти нiчого не чув про мою тiтку Василину? — запитала Люба, торкаючись руками до накучерявленої кори черешнi.

— Нi, може, щось недобре трапилось? — згадав, що Люба колись говорила про тiтчиного сердитого чоловiка.

— От i не вгадав! — пожвавiшало обличчя дiвчинки. — Про неї i про її голос дуже гарно в газетi написали. Хто б тiльки мiг подумати, що про тiтку в газетi напишуть.

— Таке врем'я, — сказав я словами дядька Себастiяна. — А що тепер Василинин чоловiк робить: так само свариться, щоб вона на голос не принаджувала людей?

— Нi, вiн таким добрим став, хоч до рани прикладай, i все боїться, щоб тiтка не поїхала спiвати у мiсто. "Краще, — каже, — менi спiвай, я тобi буду iз усiх яєць гогель-могель колотити". I колотить! — задзвенiла смiхом дiвчина.

На кисличцi ми побачили осиротiле гнiздечко, дно якого було пiдбите шерстю, а пiд кисличкою борсук залишив свiжi слiди.

— Частенько сюди навiдується, ласоїд, — пригнулась Люба, вивчаючи химерну мережку борсукових слiдiв.

Бiля нори ласоїда ми побачили купину сухого листя. Люба нагнулась до неї й сказала, що це так господарював борсук: вiн не якесь ледащо, а вже зарання, до холодiв дбає про свою зимову постiль.

Отак до надвечiр'я жебонiв i жебонiв струмком дiвочий голос i потроху розмивав мою печаль. А надвечiр'ям ми обоє — Люба спереду, а я позаду — сiли на коняку i поїхали додому. Пiд нами прокидався туман, а над нами падало й падало листя — золотi сльози осiннього лiсу. Перед селом Люба сказала, що далi пiде пiшки.

— А чого їхати не хочеш?

— Бо не годиться, — засоромилася вона.

— Чого ж не годиться?

— Хтось iз дiтвори побачить i почне дражнити нас: молодий — молода. Є такi безсовiснi.

Я зiскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала менi руку i самотньо сутiнками пiшла луговою стежкою. А я все поглядав у той бiк, де iшла-зникала тоненька, мов горсточка, постать...

Сьогоднi чогось нашi ворота були вiдчиненi навстiж. Може, хтось iз гостей приїхав? Але нi худоби, нi воза нi на подвiр'ї, нi