Віталій Тимофійович Бабенко - Дзвони зеленої Галактики

висоті п’ятсот кілометрів, та ще й покопатися в голограмах машинної пам’яті? А захист корабля? А наші хлопці? Думка про те, що й з ними могло статися щось непоправне, вперше вразила мене. Серце обірвалося й застукотіло часто-часто…

Олександр очапався раніш од мене.

— А в чому справа? — запитав він.

— Та дрібниці все, — ведмідь ліг на пісок і поклав голову на лапи. — Що таке “гамаші”?

— Як?! — скрикнули ми в один голос.

— Гамаші, — повторив Брикс. — Є, теє-то, в одного вашого старовинного дитячого письменника такі рядки:

Він натягує гамаші,

А йому на це: “Не ваші”.

То що ж таке — “гамаші”?

— Їй-право, не знаю, — нервово сказав я.

— І я теж, — розгубився Сашко.

— Отакої, — ведмідь-маячня позіхнув, округливши пащу. — Добрі гості. Падають як сніг на голову, мають певні наміри, а власної мови не знають. Дикунство. Більше запитань не маю.

Він помамрав лапою в піску й витягнув — склад у них там, чи що? — телефонний апарат. Сашко схопився за щоку, ніби в нього боліли зуби. Я відчув озноб. Ведмідь набрав пазуром номер і спромігся прикласти трубку до вуха.

— Колючко, ти? — загорлав він страшним голосом, ніби співрозмовника було дуже погано чути. — Брикс говорить… Еге ж… Еге… Нє-е, що таке гамаші — не знають… Чому не знають? Дідько їх розбере… Га? Кажу: дідько їх… Як? Та ну їх, нудні якісь. Га?.. Так-сяк, зрештою. Ну, прилітай, подивишся. Я кажу: прилітай! Зрозумів? Ну, гаразд… Гаразд… Бувай!.. — і ведмідь зжер телефон.

Все це тривало лічені хвилини. Я лишень затямив, що ми знову зганьбили себе і що небавом слід чекати якогось Колючку.

А ведмідь Брикс був уже далеко. Він мчав пустелею, високо підкидаючи жовтаво-брудний круп.

Обличчям Сашка текли сльози.

— Костику, Костику мій миленький, — схлипував він. — Що ж воно таке, га? Ну, чому? Чому? Ми тута гинемо, пропадаємо, з глузду з’їхали, а навкруги нипають розумні істоти, і хоч би хто допоміг, хоч би хто в людській подобі з’явився. Бодай один! Наволоч, о, яка наволоч! Постає причинний ведмідь, і все, що йому потрібно, — це гамаші. Уявити лишень — гамаші! Звідки мені знати, що це таке, я їх ніколи в житті не бачив! їх уже років двісті як немає…

Я й сам був на межі істерики, проте спробував заспокоїти Олександра. Слід було намагатися мислити логічно. Слід було якось триматися — і не втрачати розуму.

— Сашко, зачекай, та стривай же, Сашко! — я вштовхнув друга до капсули і вклав у гамак. Сам всівся на підлозі. — Давай обміркуємо спокійно. Ми галюцинуємо?

— Гаразд би!

— Не галюцинуємо. Згоден. Гіпноз?

— Дідько його зна!

— Може, й гіпноз, а скорше телепатія: нам нав’язують — і досить-таки вміло — шизофренічні образи. Візьмемо за робочу гіпотезу. В такому разі треба з’ясувати: кому це потрібно і яка мета? Позбавити нас глузду? Навряд… Осягнути наш інтелект? Коли так, то нам не позаздриш: інтелектом ми їх наразі не порадували. Визначити емоційний лад? Знов-таки, в нас — одні лиш промашки. Втім, не те все це, не те… — я замовк.

“Примітив якийсь виходить. Не слід ставити себе на їхнє місце. А коли не слід, то…”

— Костику, а може, це біороботи? — Олександр поступово приходив до норми.

— Не виключено. Проте іксів, тим не менш, — тьма. Досконало володіють нашою мовою — раз. Дорвалися до інформаторів — два. Знаються на земних реаліях — тваринний світ, телефон, одеколон, Маршак, нарешті, — три. І таке інше. Але якщо біороботи — це добре. Це якось зрозуміліше, ближче. Майже по-земному. Щось на кшталт тесту. Ось лише б знати, хто й звідки цими кіберами керує… І що від нас вимагається…

Аж тут мене осяяло:

— Слухай-но, Олександре, а може, нічого складного тут немає? Га? Нумо згадувати з самого початку. Відключають нашу капсулу — перший етап: сказати б, перевірка на виживання. Тоді — позірна гава Чорнушка: чи не вороже ми ставимось до живих істот?

— Еге ж, а Ненажера з Архимедом покликані з’ясувати, чи не агресивні ми до істот, що говорять: до імпульсивних бегемотів і розважливих крокодилів.

— Ой годі… Але те, що до тебе повертається почуття гумору, — це позитивний симптом. Чуєш, а може, вся проблема, справді, в почутті гумору, яке ми досі ніяк не виявляли, а воно б треба?

— Тьху! Дві мацапури в ролі естрадного жюрі, отак?

— Схоже, схоже… Саме цю реакцію вони від нас і одержали.

— А ведмідь?

— Припустимо, перевірка на… “здатність дивуватися”, так би мовити. Іншими словами, ЇМ цікаво: як ми здатні поводити себе в найнелогічніших умовах?

— Занадто воно ловко в тебе виходить. Чи не ти, часом, програму їхню складав? А як до твоєї схеми неіснуюча пустеля влізає? І невидимі хмари? Замовк? Отож-бо…

— Ах, Сашко, як кепсько, як усе кепсько. Одне знаю: мишки ми з тобою. Мишки в лабіринті. Біленькі такі, моторні. Тикаємося рожевими писками, може, пощастить на потрібну кнопку натиснути, — тоді, будь ласка: й нагодують, і напитись дадуть, і спати вкладуть…

— Тс-с-с! — стрепенувся Олександр. — Чуєш?

Звідкись згори до нашого слуху донісся тихий свист. Ми вискочили з “жука”. Все по-старому: жовтогарячий пісок, вранішнє — пляшкового скла — небо, руді тіні. А на самому вершечку небесної сфери, прямісінько над капсулою тріпотів білосніжний клапоть.

— Невже парашут? Костю, кричи “ура”! Нас знайшли!

— Чекай, чекай… До нас летять — це так. А ти точно пам’ятаєш, що на “верблюді” є парашутні зонди? Що вони мусять у нас бути згідно з нормуванням класу “С”? Не помиляєшся?

Я вдивився пильніше. Під білим куполом у стропах висів якийсь дивний предмет — видовжений, з незрозумілими відростками. Предмет… ворушився. А за кілька секунд і без бінокля стало ясно, що до нас спускається… здоровенний… не менше трьох метрів завдовжки… жахливий на вигляд… СКОРПІОН!

Так, саме скорпіон. І я готовий був присягнути, що звали його — Колючка! Напевно, “тест” сягнув останньої фази.

Потвора приземлилася неподалік, м’яко спружинила на могутніх мохнатих лапах і — як стій — перекусила клішнями стропи. Парашут наповнився вітром, що невідь-звідки й узявся, й полетів у небеса.

— Так-от, добірне товариство, — із завиванням прогарчав скорпіон, — мені товариші все про вас розповіли. Тим-то зараз я вас поїм!

Мені здалося, що я не дочув, і тому на цю грізну заяву не зреагував ніяк. А в Сашка в руках — у кого він такий вдався! — знову з’явилася зброя, цього разу найгрізніша з нашого арсеналу — бойовий променемет.

— Хімічний лазер імпульсивної дії на сполуках фтору? — з виглядом знавця поцікавився