Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

лишається тільки мрією. От тому автори романів, про які ви говорили, просто позбавлені були можливості знайти реальні причини для своїх фантастичних міжпланетних подорожей, що про них вони мріяли. Тепер створені такі умови. І мрія стала реальністю. Доказом чого і є наша з вами розмова в міжпланетному астроплані, друзі мої! Ну, а тепер — спати, спати негайно. Ми й так надто забалакались. Завтра — чимало роботи, як і завжди. Спати! — рішуче закінчив Микола Петрович.

Але я ще довго не могла заснути. Мені хотілося думати далі й далі, уявляти собі, як розвиватимуться наука і техніка в майбутньому і яка мрія тоді здійсниться. Проте я так і не додумалась. Мабуть, тому, що в мене ще немає потрібних умов розвитку, як казав Микола Петрович… Мама також говорила, що мені ще багато треба працювати над собою. Доведеться…

…Знову я дуже довго не бралася за щоденник. Мабуть, це тому, що нічого особливо цікавого не траплялось. Всі були зайняті своїми звичайними справами. І тільки сьогодні вранці все змінилося. Ось як це було.

Рано-вранці (звичайно, тільки за годинником, адже в нас і ранок, і день, і вечір, і ніч — умовні) ми почули веселий голос Миколи Петровича, який, як це частенько трапляється, піднявся раніш за всіх.

— Досить спати, друзі мої! Вставайте, мерщій, мерщій! Ось вона, наша красуня Венера! Сьогодні вона відкрила нам своє обличчя. Можете по черзі підходити до телескопа, знайомитися з нею. Я включив панорамний радіолокатор, — і він діє. Не дуже добре чомусь, але все ж таки діє. Можна роздивитися величезний океан на Венері. А кому не терпиться, — дивіться прямо в ілюмінатор у навігаторській рубці. Аргонавти Всесвіту, перший етап нашої подорожі закінчується!

Аргонавти (це значить — ми!) хутко одяглися. Певна річ, раніш за всіх встиг Вадим Сергійович; він і захопив першим екран панорамного радіолокатора. А ми з Ван Луном пішли до навігаторської рубки, до ілюмінатора.

Велетенська Венера стояла прямо перед нами за прозорим склом. Майже третина її диска, що закривав весь чисто ілюмінатор, сяяла яскравим білим світлом, наче вкрита суцільною сніжною завісою. Так було з лівого боку. А дві третини диска Венери мали зовсім інший вигляд. Тут пливли непроникливі темні хмари, не освітлені Сонцем, похмурі, важкі і безрадісні. Що ховається під ними? Які несподіванки готує нам планета, на яку нам доведеться опускатися?

Микола Петрович покликав мене:

— Галю, ваша черга до екрана локатора!

Признаюся, я була розчарована, коли подивилася на екран! Мені думалось, що панорамний радіолокатор одразу ж таки відкриє мені всі заховані таємниці Венери. А насправді було зовсім не так.

Правда, я майже зразу ж таки знайшла на екрані той великий океан, про який говорив Микола Петрович. Але це була просто величезна темна пляма неправильної форми. Видно було й інші плями, меншого розміру. І більше нічого я не могла розглядіти. Та й над плямами також пливли хмари, звичайно, вже не такі щільні, як це здавалось неозброєному оку, але досить густі, наче сірий туман. Так ось він, океан Венери! От зазирнути б поближче, поглибше, роздивитися, що в цьому океані! Або на суходолі, по берегах океану…

Але це було неможливо, наш панорамний радіолокатор з якоїсь невідомої причини працював погано. А між тим, мабуть, і зараз під цим сірим туманом блукають якісь тварини, незнані нами потвори. Вони і не підозрюють, що до них наближаються люди з далекої Землі… Які вони, ці потвори?..

І мимоволі перед моїми очима виникали химерні силуети дивних потвор доісторичних часів, про які мені розповідав ще на Землі Вадим Сергійович, — про яких ми стільки говорили вже тут, в астроплані. Ігуанодони, бронтозаври, птеродактилі… археоптерикси… Ах, до чого ж хочеться бодай на хвилинку зазирнути туди, на Венеру, хоча б одним оком подивитися, що чекає нас там!

Але панорамний радіолокатор допомагає мало. Суцільною завісою пливуть над загадковою поверхнею Венери густі хмари, не лишаючи ніде навіть найменшого просвіту. І даремно ми намагаємось роздивитися щось на екрані локатора. Нічого, крім тих самих темних плям, розпливчастих, неправильної форми… Наш астроплан, як і раніше, лине вперед і вперед. Скільки ж часу нам ще летіти до Венери?..

Микола Петрович покликав Ван Луна до навігаторської рубки. Вони пробули там досить довго, щось обчислювали і записували, перевіряючи за приладами і записами. А потім Микола Петрович урочисто оголосив:

— Починається новий етап польоту, друзі мої! Ми вже в зоні реального притягання Венери!

Притягання — отож, буде й вага?.. Навіть дивно, що доведеться знову відчувати її. Не можна буде перелетіти одним махом з одного кінця каюти до іншого, доведеться робити зусилля, щоб підняти важку річ, просити кого-небудь допомогти…

Микола Петрович скомандував:

— По гамаках, друзі! Ви, Галю, лягайте в мій, я буду в кріслі навігаторської рубки. І не забудьте добре закріпити запобіжні ремені!

Немов я сама не розумію… навіть образливо!

Ми залишили навігаторську рубку. Я виходила останньою і, озирнувшись, побачила, як Микола Петрович поклав руки на пульт керування. Він сидів у кріслі впевнено і спокійно.

І я мимоволі позаздрила його самовладанню, його спокоєві. Яка він надзвичайна людина, наш Микола Петрович! Ми троє були зараз тільки пасажирами міжпланетного корабля. Нам лишалось тільки чекати, доки астроплан опиниться на Венері. А він, Микола Петрович, вів корабель. В його руках була доля і наша, і цілої експедиції.

Я знала, що в разі потреби за пульт керування могли б сісти і Сокіл, і Ван Лун: вони спеціально навчалися керувати астропланом. Проте, я думаю, навряд чи хтось з них міг би залишатися таким спокійним і стриманим біля пульта міжпланетного корабля під час наближення до Венери, наближення часу посадки, одного з найнебезпечніших етапів нашої подорожі. Так, навряд чи в цьому я була певна…

Микола Петрович тримав у своїх спокійних руках, що лежали на пульті, нашу долю. Починався спуск на Венеру!

Розділ тринадцятий,

що описує круговий політ міжпланетного корабля навколо Венери і великі труднощі, які виникли перед астронавтами під час спуску на вкриту непроникливою завісою хмар планету.

Якщо б хтось міг збоку спостерігати наближення міжпланетного корабля до Венери, він побачив би своєрідну, дивовижну картину.

Холодний, прозорий, наче кришталь, простір. Порожнеча без кінця і краю. Тільки простір, тільки безмежний простір в усіх напрямах, який сягає в безконечну чорну глибину, у далеке чорне тло, на якому розкидані незчисленні яскраві діаманти, багатобарвні самоцвіти Всесвіту, зірки.

Буйно розливає своє сліпуче проміння гігантське Сонце — і не можна зрозуміти, чи