Еріх Марія Ремарк - Три товариші

в своїй кімнаті, одягнена, готова йти. Коли я її побачив, мені перехопило дух — вперше за ввесь час нашого знайомства вона була у вечірньому вбранні.

Плаття було із сріблястого оксамиту, воно м'яко і струнко спадало з прямих плечей Пат. Здавалось, ніби плаття надто вузьке, а в той же час воно було й широке і не гамувало красивих довгих кроків дівчини. Спереду плаття було закрите до самої шиї, але на спині було глибоке, вирізане під гострим кутом декольте. У матовому синьому присмерку Пат здавалась у ньому срібним смолоскипом, дівчина ніби раптово якось дивно змінилась, стала урочистою й далекою. Наче привид, поставала поза нею фігура пані Залевської з піднятим угору пальцем.

— Добре, що я зустрів тебе вперше не в цьому платті, — сказав я. — Я б тоді ніколи не наважився наблизитись до тебе…

— Це тобі тільки так здається, Роббі. — Вона всміхнулася. — Подобається тобі?

— Просто аж моторошно якось… Ти в цьому платті наче зовсім не та жінка.

— В цьому немає нічого моторошного. Адже на те й одяг…

— Може й так. Мене це аж пригноблює. До нього тобі потрібен інший чоловік, в якого багато грошей…

Вона розсміялась:

— Ті, в яких багато грошей, Роббі, здебільшого огидні люди…

— Але гроші не огидні… правда ж?

— Ні, — відповіла вона, — гроші ні…

— Так я й думав…

— А ти хіба не тої ж думки?

— Тої самої, — відповів я, — гроші, щоправда, щастя не дають, але дуже якось заспокоюють…

— Більше того, любий мій, вони дають незалежність. Але якщо хочеш, я можу надіти й інше плаття.

— Ні в якому разі! Це — прекрасне! Віднині я розцінюватиму кравців вище, як філософів. Вони ж бо вносять красу в життя. Це в сто разів цінніше, аніж найглибинніші думки! Стривай, я ще в тебе закохаюсь!

Вона сміялась. Я обережно оглянув себе з голови до ніг. Кестер був трохи вищий за мене, і довелося закріплювати штани вгорі англійськими шпильками, щоб вони якось-то сиділи. Хвалити бога, нічого не було помітно…

Ми поїхали в таксі до театру. По дорозі я говорив мало, не знаю й сам, чому. Коли вийшли з машини, я, розплачуючись, глянув на шофера. Наче мене хтось до цього примусив! Я побачив невиспані, розчервонілі очі, невиголене, дуже стомлене обличчя. Байдужим рухом водій взяв гроші.

— Добре заробив сьогодні? — спитав я стиха.

Він звів на мене погляд.

— Та нічого… — відповів він стримано. Мабуть, подумав, що я просто з цікавих.

На якусь мить мене опанувало бажання — сісти поруч з ним і поїхати геть звідси… Але я обернувся… Передо мною стояла Пат, худенька, гнучка, на сріблястому платті — короткий сріблястий жакет з широкими рукавами. Пат, прекрасна і сповнена чекання.

— Іди мерщій, Роббі, зараз почнеться!

Коло входу товпилися люди. Була велика прем'єра, прожектори освітлювали театр, одна за одною підїжджали автомашини, з них виходили дами в вечірніх туалетах, оздоблені дорогоцінностями, чоловіки у фраках; вони сміялись — веселі, радісні, обличчя рожеві, випещені, упевнені в собі і безтурботні… А таксі зі стомленим водієм з рипом і скреготом попленталось собі геть.

— Та йди вже, Роббі! — гукнула Пат, дивлячись на мене радісно й схвильовано. — Хіба щось забув?

Вороже подивився я на всю цю юрму.

— Ні, — відповів я, — нічого не забув.

Тоді підійшов до каси і поміняв квитки. Взяв два місця в ложі, хоч це коштувало цілу купу грошей. Не схотів, щоб Пат сиділа посеред цих упевнених людей, для яких усе на світі було доступне. Не схотів, щоб вона належала до їх компанії. Хотів бути з нею сам на сам.

Давно вже я не був у театрі. Та й тепер не пішов би, якби не Пат. Театри, концерти, книжки — я вже втратив смак до всіх цих буржуазних звичок. Не ті часи були. Досить комедій розігрувалося в політичному житті, щовечора стрілянина давала концерти іншого порядку, а велетенська книга людської недолі та злиднів вражала сильніше, ніж усі книгозбірні світу.

На ярусах і в партері було повно. Тільки ми знайшли наші місця, як згасло світло. Лише відблиск вогнів рампи слабо освітлював зал. Гучно забриніла музика, підхопила і понесла за собою все…

Я відсунув стілець у куток ложі. Так я міг не бачити ні сцени, ані глядачів з їх блідими обличчями. Я тільки чув музику і бачив обличчя Пат.

Музика заворожувала зал. Вона була наче полудневий вітер, наче тепла ніч, наче напнутий вітром парус десь у піднебессі — така зовсім нереальна, фантастична ця музика до «Гофманових казок». Під її впливом усе ширшало, ставало барвистим, у ній ніби шумів могутній потік життя, не було вже ні меж простору, ані ваги тіл, лишилися тільки блиск, мелодія, любов; не можна було збагнути, як це десь там зовні панувала недоля, муки й розпач, панували в той самий час, коли звучала ця музика.

Обличчя Пат таємниче освітлювало сяйво зі сцени. Музика захопила іі всю, я любив її саме за те, що вона не сперлася на мене, не шукала моєї руки, навіть не дивилася на мене, а, здавалося, зовсім і не думала, забула за мене. Я ненавидів, коли змішували різні речі, ненавидів це тваринне прагнення один до одного саме тоді, коли людину охоплює краса й сила великого твору, ненавидів ці блудливі погляди закоханих парочок, це тупоголове пригортання один до одного, це непристойне бараняче щастя, неспроможне піднятись над собою, ненавидів усю цю балаканину про злиття двох закоханих душ в одну, бо вважав, що двоє повинні лишатися двома, а не ставати одним, що треба якнайчастіше віддалятися один від одного, щоб зустрічатися знов і знов. Тільки той, хто часто, раз у раз самотніє, знає, що таке щастя з'єднання. Все інше тільки руйнує таємницю напруженого пориву. А що сильніше відкидало людину до магічних сфер самотності, як не вир почутттів, не підкорення душевному зворушенню, не сила стихії, буря, ніч, музика? А любов…

Спалахнуло світло. На хвилинку я заплющив очі. Про що це я думав? Пат обернулася. Я побачив, що люди посунули до дверей. Великий антракт.

— Не хочеш вийти? — запитав я.

Пат похитала головою.

— Хай бог милує! Ненавиджу, як ото там, висолопивши очі, оглядають одне одного…

Я подався до буфету, щоб принести їй бокал апельсинового соку. Там виявилося дуже завізно. Музика у багатьох дивним якимсь чином збуджує апетит. Гарячі сосиски поїдали так, ніби вибухла епідемія голодного