Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

«Ша, Дувід, ша! Якби бог того не хотів, то його не було б. Ми з тобою заслабкі, щоб проти людей іти. А що допіру проти бога?»

А треба знати, що Мошко Таненбрух був побожний єврей. По смерті тати… Я не забагато говорю? Ой, як та тюрма вчить чоловіка думати вголос, просто страх!

— Ні, ні…

— По смерті тати… Ну, як тобі сказати? То був розумний і справедливий чоловік, бо він був моїм татом. По смерті тати на мене почали ще більше «шакати». Не досить мені було горя, що тате помер, то я ще мусив з усіх боків чути оте зненавиджене «ша»: «Ша, Дувід, не говори, що на світі нема справедливості!», «Ша, не вигукуй на бога, бо він тебе покарає!», «Ша, не читай заборонених книг, бо це погано скінчиться для тебе!» «Ша» і «ша»! Мені було сімнадцять років, а вони затикали мені долонями рота… Це не поетичний образ, Броник, а таки правда… затикали долонями рота! «Ша»! Потім ти пам'ятаєш той вечір над Прутом?

— Дурне питаєш…

— Правда, що дурне… бо таке не забувається, — що? Ми здибалися з тобою в комсомолі. Там я вперше за своє життя перестав чути «ша!». Це правда. Але є ще одна правда, ну, я думаю, що ми не будемо її боятися. Броник, як ти вважаєш?

— Я не знаю, що ти маєш на думці…

— Не знаєш? Як це ти не знаєш? Нам давали читати революційні книги, — так? Нас кормили нелегальною літературою, ми самі складали й розліплювали бойові листівки.

— І що?

— Вони нам не говорили «ша», боронь боже, — так кажуть у вас? — але весь час тримали нас за руки такі, як Борис Каминецький. Скажеш, ні?

— Допустимо, скажу «так»!

— А бачиш! А ми так рвалися до роботи, — може, ні? Ти пригадуєш собі, як нас мало що з комсомолу не вигнали за якісь там лівацькі замашки? Ти пам'ятаєш, чому не мав би пам'ятати, як нас переконував Борис, що підпалювати панські скирти — це, — ну, я вже забув, як він точно говорив, — це майже вигода панам, а нещастя народові. Так він говорив? Ніби пани дістануть відшкодування за спалені вимолочені (чому зараз — вимолочені?) скирти, а на село стягнеться пацифікація… Ой, ти розумієш? Ми з тобою хотіли пацифікації.

— Не перекручуй, Дувід…

— Ну, не просто, а так з того виходило… А, Броник, слухай, Броник, а ти пам'ятаєш, як мені, євреєві, приписали український націоналізм? Це було б сильно смішно, якби не було трагічно. А пригадуєш, — ну, чого я вічно запитую, чи пригадуєш, коли ти й без того все пам'ятаєш? — як на сходинах у Княждвірському лісі сказав один секретар повіткому: «Ми нічого не робили, бо ми боялися ухилів…»

— Пригадую. Скажу тобі навіть дату. Це було третього липня…

— Пощо пам'ятати дати?

— Пусте говориш! А хто буде колись писати історію революційного підпілля, як не ми з тобою?

— Ти так думаєш? Ой Броник, чути такі речі — то для мене хліб з маслом. Але я хотів би докінчити… Нас тримав Борис за фрак, а хлопці таки вирвались… І таки пішли з димом панські маєтки. Що — не так воно було? Ну, нам з Юльком таки пощастило — сім років. Могло так само добре бути й п'ятнадцять.

Бронко знову відчув у душі неприємний осадок від почуття нез'ясованої своєї провини перед товаришами. Дувід вмить вловив зміну настрою в Завадки. Очевидно, здогадався і про причини тієї зміни.

— Тобі випадково, ти розумієш — випадково, пощастило, що ти не міг прийти тоді на сходини, де нас накрили… з доказами. А тепер, — ти лише зрозумій так, як треба, — з’являється Зелений і критикує, — що значить — критикує? — він нас лає, він сварить на нас, він кричить, що в нас — спокійне болото. Що то — в спокійному болоті чорти водяться? Він нас питає, — що значить — питає? — він вимагає від нас відповіді, чому ми не протестуємо, чому не підносимо рейваху, не організуємо походів, не окуповуємо магазинів з хлібом, не влаштовуємо демонстрації, не, йдемо на переговори з іншими партіями проти уряду, не підпалюємо панських маєтків…

— Так він говорив? — Бронко не приховував свого сумніву.

— Ну, чи я можу слово у слово повторити, але в такому дусі… так говорив! І знаєш, — ти чуєш? — я собі сказав: «Дувід, нарешті скінчилося твоє «ша!» Це так, Броник, як би чоловік ціле життя, від уродження самого, був позначений якоюсь ганебною плямою… як то по-вашому говориться?..

— Таврований…

— О, таврований… І хтось прийшов, якийсь чудотворець, і змив з чоловіка ту ганебну пляму… «Ша». Ти це відчуваєш, скажи мені?

— А який він з себе… той товариш Зелений?

— Він? Ох, Броник! Він такий… ну, він такий, що я хотів би ним бути!

Бронко сподівався, що від Каминецького довідається найбільше про Зеленого, але саме тут спіткало його розчарування.

Борис був настроєний на діловий тон.

Вся його увага була націлена на придбання техніки для таємної друкарні. Крім того, особливо сувора конспірація в даному випадку вимагала й приміщення поза всяким підозрінням.

— Ти і я, — сказав Борис Каминецький, — і більш ніхто на світі. На випадок всипи[73] відповідатиме один з нас. В найгіршому випадку — я і ти. І на цьому ланцюжок кінчається. Амінь. Камінь у бульбону.

Бронко, щоб замаскувати хвилювання, спитав отак, аби:

— А який він з себе, той товариш з ЦК?

Борис відповів досить грубувато:

— Ти про колір очей? Даруй, але якось не додивився… — Потім, зміркувавши щось, спитав, кивнувши головою на брудно-зеленкуваті води Пруту, що тільки звільнились від льоду: — А ти знаєш, як вилазити з ополонки?

— Дотепер не мав щастя бути в ній…

— На бога надія, хлопче! Насамперед треба вилазити а того боку, який знаходиться зверху по течії, май на увазі, інакше може затягти під лід. Як вилізеш на поверхню, то завжди старайся опиратись на край животом і грудьми, аби зайняти якнайбільше поверхні льоду.

А ногами бий по воді перемінним рухом… зверху і вниз. Запам'ятав?

— Запам'ятав. Борисе, ви не піднімете мене на сміх, як я вам щось скажу?

— Мені, як бачиш, сьогодні не до сміху. Отже?

— Борисе…

— Що — Борисе?

— Борисе, то не буде сентиментально, коли скажу, що я вам дуже… дуже вдячний за довір'я. Ви не знаєте, яке це має величезне…

— Іди вже, Броник.

Пішов. Збивав ногами кремінці і бавився думками, як би жбурляв «качки» по воді:

«Провесна. А де прозима, проосінь?»

Вмить