Алессандро Мандзоні - Заручені

Падре Крістофоро сказав... і ви, Ренцо, він сказав, щоб ви також прийшли негайно, та й потім — я ж їх бачив своїми очима, на щастя, я знайшов усіх вас тут. Я розповім вам про все потім, коли виберемось звідси.

Ренцо, розгубившися менш за інших, подумав, що, хоч хай там як, а треба йти геть чимскоріше, перш ніж збереться народ, і що найкраще було б учинити за порадою, або, ліпше сказати, за настійливим проханням до смерті переляканого Меніко. А вже дорогою, уникнувши небезпеки, можна буде зажадати від хлопця більш путящого пояснення.

— Іди вперед,— сказав він Меніко.— Ми підемо з ним,— докинув він, обернувшися до жінок.

Вони швидко повернули до церкви, перетнули майдан, де ще, з божої милості, не було жодної живої душі, заглибилися в вуличку між церквою та будинком дона Абондіо, пролізли в першу, яка трапилась їм, діру в загорожі й подалися в поле.

Не пройшли вони, либонь, і півсотні кроків, як на майдан посунув натовп, більшаючи щохвилини. Люди переглядалися між собою, у кожного на язиці крутилось запитання і ні в кого не було відповіді. Ті, що поприбігали перші, кинулися до церковних дверей, які були на замку. Тоді люди побігли до дзвіниці, і хтось із них, приставивши рота до невеличкого віконця на зразок бійниці, гукнув досередини: «Який біс там калатає?» Зачувши знайомий голос, Амброджо кинув мотуза й, зрозумівши з гомону, що народу поназбиралося чимало, відповів: «Зараз відімкну». Похапцем надягши на себе принесені під пахвою штани, він пройшов ізсередини до церковних дверей і відімкнув їх.

— Що означає весь цей шум? Що сталося? Де? Хто?

— Як це де? — відповів Амброджо, притримуючи однією рукою двері, а другою оті штани, які він надяг похапцем.— Як! Ви не знаєте? У синьйора курато в будинку розбійники. Сміливіше, хлопці, на допомогу!

Усі посунули до будинку курато і, підступивши до нього натовпом, стали, дослухаючись, дивитися вгору: в будинку панувала повна тиша. Декотрі забігли з боку дверей: вони були замкнені, і ні по чому не було видно, щоб хтось їх торкався. Тоді ці в свою чергу подивилися вгору — жодного відчиненого вікна, ані найменшого шереху.

— Чи є там хто всередині? Агей, синьйоре курато! Синьйоре курато!

Дон Абондіо, котрий, щойно помітивши втечу непроханих гостей, відійшов від вікна, замкнув його і саме в цю хвилину пошепки сперечався з Перпетуєю, яка покинула його самого в такому скрутному становищі, повинен був, на вимогу натовпу, знов появитися біля вікна. Забачивши таке велетенське підкріплення, він розкаявся в тому, що викликав його.

— Що тут було? Що з вами зробили? Хто то такі? Де вони? — кричали йому гуртом голосів з п'ятдесят.

— Нікого вже більше немає. Дякую вам, розходьтеся по домівках.

— Але ж хто тут був? Куди вони подалися? Що сталося?

— Погані люди, які вештаються вночі, але вони вже порозбігалися. Ідіть додому, нікого більше немає, іще раз, діти мої, спасибі вам за ваше добре ставлення.-— І по цих словах він сховався, зачинивши вікно.

Тут одні почали бурчати, другі — наспівувати, треті — лаятися. Декотрі знизували плечима й ішли геть. Раптом появився новий чоловік; геть засапавшись, він ледве вимовляв слова. Чоловік цей жив майже навпроти будиночка Аньєзе. Коли почався шум, він виглянув з вікна й побачив у дворику переполох серед браві, яких Грізо намагався заспокоїти. Звівши дух, чоловік крикнув до натовпу:

— Що ви тут робите, хлоп'ята? Диявол не тут, а в кінці вулиці. Внизу, в будинку Аньєзе Монделли, якісь озброєні люди; вони там, в будинку; щось ніби збираються вбити якогось подорожнього. Хто знає, що там за чортівня!

— Що? Що таке? — почалась безладна нарада.— Треба йти. Треба подивитися. Скільки їх? А нас скільки? Хто вони? Старосту!

— Я тут,— озвався староста з середини натовпу,— я тут, але ви повинні допомогти мені й слухатись безвідмовно. Де паламар? Дзвони що є сили! Швидко! Біжіть хто-небудь по допомогу до Лекко! Ідіть усі сюди...

Хто підійшов, а хто за спиною інших і втік. Галас стояв страшний, аж враз з'явився новий свідок, що бачив на власні очі, як незнайомці поспішно втікали, й заволав:

— Покваптеся, хлоп'ята, злодії або розбійники втікають з якимсь подорожнім; зараз вони вже за селом. Тримайте їх!

У відповідь на це повідомлення весь натовп, не дожидаючи наказів начальства, заворушився й урозсип кинувся вниз вулицею. В міру того, як вояцтво посувалося вперед, дехто з передніх сповільнював крок, дозволяючи іншим обігнати себе, й застрягав у самісінькій гущі бойової маси, задні проштовхувались уперед, і, врешті, вся вервечка в безладі добулася до місця призначення.

Були наявні свіжі сліди нашестя: двері навстіж, засув знято, але самих розбійників і слід прохолов. Вступили в дворик, підійшли до дверей нижнього поверху — їх теж було відімкнуто й зірвано. Стали кликати: «Аньєзе! Лючіє! Подорожній! Де подорожній? Мабуть, Стефано бачив його уві сні, отого подорожнього!» — «Та ні ж бо, ні. Карландреа також бачила його. Агей, подорожній! Аньєзе! Лючіє!» Відповіді не було. «Вони потягли їх із собою, потягли з собою». Познаходилися й такі; що закликали переслідувати викрадачів: адже це нечувана мерзенність, і була б ганьба для цілого села, якби всякий негідник міг безкарно з'являтися й хапати жінок, мов шуліка курчат із покинутого току. І от знову ще галасливіша нарада; раптом хтось (згодом так і не вдалося встановити, хто ж це був) пустив чутку, ніби Аньєзе й Лючія сховалися в одному з будинків. Чутка швидко поширилася, їй повірили; про переслідування втікачів відразу перестали говорити, натовп розсипався, й усі розійшлися по домівках. Почалось перешіптування, гомін, стукали в двері, відчиняли їх, з'являлись і зникали вогники, жінки, повихилявшися з вікон, запитували, їм відповідали. Коли ж вулиця спорожніла і все затихло, розмови якийсь час тривали по будинках, чергуючися з позіханнями, щоб уранці розпочатися знову.

А втім, нових подій не було, крім одної: того самого ранку староста стояв на своєму полі, підперши підборіддя рукою й спираючись ліктем на держак заступа, напівзастромленого в землю, а ногою — на сам заступ. Він стояв, мовчки обмірковуючи таємниці минулої ночі й складне питання про те, що йому належало зробити і як було найвигідніше повестися. Аж тут він побачив, що до нього прямують два чоловіки, досить визивні на вигляд, довгочубі, подібні до перших франкських королів, та й всім іншим надзвичайно схожі на отих двох суб'єктів, які за п'ять днів до того перепинили дона Абондіо, а може, це були саме вони. Чоловіки нахабно зажадали