Алессандро Мандзоні - Заручені

входу. То був Меніко, який чимдуж поспішав із дорученням падре Крістофоро попередити обох жінок, щоб вони, ради всього святого, негайно пішли із свого дому й сховались у монастирі, тому що... ну, а чому — це вже вам відомо, читачу! Меніко взявся за скобу засува, намірившись постукати, і зауважив: засув теліпається в руці, його висмикнуто й знято. «Що за халепа?» — подумав він і зі страхом штовхнув двері — вони відразу відчинилися. Меніко з великою обережністю переступив поріг і раптом відчув, як його схопили за руки, а з обох боків пролунали два тихі погрозливі голоси: «Мовчи, бо вколошкаємо!» Він страшно закричав, але один розбійник затулив йому рота рукою, а другий витяг величезного ножа, щоб налякати його. Хлопчик затрясся, мов осиковий листок, і вже не поривався кричати, бо тієї ж миті тишу розпанахав гучний удар сполохового дзвона, а потім, один за другим, полився цілий потік ударів. «На злодієві шапка горить»,— мовить прислів'я; кожному з двох пройдисвітів вчулося в цьому бовканні його власне ім'я та прізвисько; вони відпустили Меніко й, пороззявлявши роти, розвели руками, дивлячись один на одного, а тоді кинулися в будинок, де перебувала більша частина ватаги. Меніко чкурнув геть, не оглядаючись, просто до дзвіниці, де напевно хтось та був. На інших пройдисвітів, що нишпорили в будинку, страшний сполох справив таке саме враження. Насторожившись, охоплені панікою, вони посунули до виходу, шукаючи найкоротшого шляху, наштовхуючись один на одного. А втім, усе це були люди випробувані й до всього звиклі, та й вони не могли встояти перед невідомого небезпекою, до того ж геть непередбаченою, що впала на них, мов сніг на голову. Знадобилося все самовладання Грізо, щоб утримати їх укупі й не дати відступові перетворитися на панічну втечу. Достоту як ото пес, супроводжуючи свиней, підбігає то з одного, то з другого боку до відбіглих від стада, одну вхопить зубами за вухо й затягне назад, другу штовхне мордою, погавкає на третю, яка саме в цю хвилю вибігає з рядів, отак і тут Грізо схопив за волосся одного з тих, хто вже був на порозі, й затяг його до будинку, ціпком загнав досередини ще одного, котрий був спіткнувся, вилаяв інших, що металися туди й сюди, не знаючи, куди тікати. Зрештою він зігнав усіх на середину дворика.

— Мерщій! Пістолі в руки! Ножі напоготові, триматися гуртом, і марш за мною! Довбешки ви дурні, хто ж зосмілиться зачепити нас, якщо ми триматимемося вкупі? Якщо ж дамо переловити себе по одному, то з нами упорається всякий селюк. Вище голову! За мною всі, як один!

По цьому короткому зверненні він став на чолі ватаги і вийшов перший. Будинок, як ми вже казали, стояв край села. Грізо пішов вулицею, що вела в поле, і всі рушили за ним у повному порядку.

Тож нехай вони собі йдуть, а ми вернімося трохи назад — до Аньєзе та Перпетуї, котрих ми залишили на стежці. Аньєзе намагалася якнайдалі відвести свою приятельку від будинку дона Абондіо, і до певної миті справа посувалася чудово. Аж враз служниця згадала, що двері не замкнуто, й захотіла повернутися назад. Заперечувати було годі; щоб не викликати зайвої підозри, Аньєзе мусила повернути слідом за Перпетуєю і піти з нею, однак намагалася затримувати її щоразу, коли помічала, що та надто розпалювалася, розповідаючи про нездійснені шлюбні задуми. Аньєзе прибирала вигляду уважної слухачки і від часу до часу, бажаючи показати, начебто стежить за розповіддю, або щоб пожвавити балаканину, повторювала: «Так, так... тепер я все розумію... чудово... певна річ. А потім? А він що? А ви?» Насправді Аньєзе думала про зовсім інше: «Пішли вони чи все ще там? І як ми пошилися в дурні всі троє, не домовившись, щоб вони подали якийсь сигнал, коли справа скінчиться щасливо? Велика дурість, але тепер уже годі що вдіяти. Як би його ухитритися і, скільки можливо, затримати її ще?»

Отак, крок за кроком, то посуваючись уперед, то зупиняючись, наблизились вони до оселі дона Абондіо, але будинку ще не було видно за поворотом. Перпетуя саме розповідала про якийсь важливий момент зі свого життя, і Аньєзе вдалося затримати її на кілька хвилин на місці, аж враз непорушне повітря серед нічної тиші прорізав розпачливий крик дона Абондіо, долинувши звідкись згори: «Рятуйте! Рятуйте!»

— Господи помилуй! Що сталося? — скрикнула Перпетуя й кинулась була бігти.

— Що, що таке? — закричала Аньєзе, хапаючи її за спідницю.

— Господи помилуй! Хіба ви не чули? — відказала та, смикнувшись, щоб вивільнитися.

— Що таке? Що сталося? — повторила Аньєзе, утримуючи її за руку.

— Відчепись, бісова бабо! — крикнула Перпетуя, відштовхнувши Аньєзе й вирвавшись, а тоді кинулася бігти. В цей час здалеку долинув, ще більш пронизливий і несподіваний, страшний вереск Меніко.

— Господи помилуй! — закричала тепер і Аньєзе й припустила за Перпетуєю. Та не встигли вони й п'ятами блиснути, як зненацька забовкав сполоховий дзвін — раз, два, три і далі, частіше, удар за ударом. Ці удари могли б ще дужче поквапити їх, якби в тім була потреба! Перпетуя підбігла до будинку на якусь хвилю раніше від Аньєзе й кинулась відчиняти двері, але вони самі розчахнулися, й на порозі з'явилися Тоніо, Жервазо, Ренцо та Лючія, які, віднайшовши сходи, вистрибом збігли донизу, а зачувши страшне бовкання сполохового дзвона, почали рятуватися втечею.

— Що тут таке? Що тут таке? — питала засапана Перпетуя в братів, але ті у відповідь тільки грубо відштовхнули її й утекли.— І ви! Як? Що ви тут робите? — спитала вона потім наших молодих, упізнавши їх. Але й вони подались геть, нічого не відповівши. Поспішаючи туди, де вона була потрібна найбільше, Перпетуя не стала гаяти часу, швидко зайшла до передпокою і, як могла, навпомацки, кинулась до сходів.

Наречений з нареченою, так і залишившися зарученими, зустрілися віч-на-віч з Аньєзе, яка підбігла до них.

— А-а, ви тут! — сказала вона, через силу вимовляючи слова.— Ну, то як вийшла справа? Що це за сполох? Я оце щось чула...

— Додому, скоріше додому,— сказав Ренцо,— додому, поки не зібрався народ.

І вони були кинулись навтьоки. Але тут прибіг Меніко і, впізнавши їх, весь тремтячи, проказав захриплим голосом:

— Куди ви? Назад, назад! Ідіть туди, в монастир!

— То це ти?...— почала була Аньєзе.

— А що таке? — спитав Ренцо. Лючія, геть розгубившись, мовчки здригалася.

— У будинку сам диявол,— задихаючись, провадив Меніко.— Я бачив їх, вони хотіли вбити мене.