Володимир Броніславович Бєлінський - Москва ординська. Книга 1

цілком конкретно визначила належність хана Бахмета до тюркського роду ширинів. Раніше уже зазначалось, що разом із ханом «засів Мещеру» і його рід. Цьому є досить цікаві свідчення у листуванні між кримськими ханами та московськими князями у XVI столітті.

Ось що писав кримський хан Мухаммед-Гірей московському князю Василю III: «А что наши люди Мещеру воевали, то я не ручаюсь, что вперед этого не будет, хотя я с братом своим великим князем буду в дружбе и братстве: людей мне своих не унять: пришли ко мне всею землею, говорят, что не будут меня в том слушаться; а Ширины мимо меня вздумали воевать Мещеру, потому что ныне на Мещере наш недруг, а из старины этот юрт наш. Нынче брат мой, князь великий, зачем не просил у меня на Мещеру брата или сына. Когда наш род был на Мещере, то смел ли кто из наших смотреть на нее. И только то по старине не будет, то Мещере всегда быть воеванной» [34, с. 377].

Саме в ті роки, як кримські «Ширины мимо меня вздумали воевать Мещеру», Василь III знищив мещерського князя

I. М. Берсень-Беклемишева — нащадка хана Бахмета. Про що повідомляє навіть ВРЕ:

«В 1525 за выступление против политики великого князя был казнен И. Н. Берсень-Беклемишев» [2, т. 4, с. 322].

Російські професори-більшовики у ВРЕ як завжди збрехали, аби не виставляти свого князя Василя III звичайним бандитом. Російський православний філософ Г. П. Федотов цей історичний епізод подав по-іншому: «В деле Шемячича вероломство московской политики компрометирует и достоинство церкви… когда его вызвали вторично, он, обеспокоенный, потребовал гарантий, “опасной грамоты”. Такие “опасные грамоты”, обещающие ему беспрепятственное возвращение, были выданы Василием (III.—В.Б.) и Даниилом. Несмотря на это, Шемячич был арестован в Москве и заключен в одну из башен Кремля, где и умер… Но те, кто стоял за кулисами московской политики и сохранил еще старинные предрассудки о святости крестоцелования, не могли не быть оскорблены, особенно соучастием в этом нечистом деле (московського.—В.Б.) Митрополита (про що і нагадав йому згодом Іван Берсень-Беклемишев.—В.Б.)… “А сам позабыл, как Шемячичу грамоту писал за своею подписью и печатью, клялся ему образом Пречистыя и Чудотворца, да на свою душу”» [35, с. 10—11].

Ці слова правди про московський бандитизм і були причиною страти великого нащадка Чингісидів — Івана Берсеня-Беклемишева.

Московські митрополити були такими ж продажними, як і московські князі…

Немає жодного сумніву, що татарський рід ширинів «засів Мещеру» ще 1238 року. Російський історик XIX століття В. В. Вельямінов-Зернов досить чітко зазначив: «Я… думаю, что в первые времена в Касимове не только три (Аргын, Кипчак и Мангыт), но и все четыре главных рода были те же, что в Крыму и Казани, т. е. Джалаиры возвысились только в последующую эпоху существования ханства, а что прежде до них были Ширины» [36, с. 471].

Навіщо ми говоримо про всі ці тюркські племена, які після

1238 року «засіли Мещеру»? Річ у тім, що і в це питання російська наука закинула надзвичайно багато брехні. Так, сучасні московські історики XXI століття стверджують, що мещера (плем’я) мешкала на «середній течії Оки» з початку І тис. н. е. і розмовляла спорідненою з мордвою і мерею фінською мовою. Витяг про це твердження наводився на початку книги. Однак, працюючи зі старими енциклопедіями, вдалося знайти зовсім інші твердження російських академіків і професорів. Виявляється, мещеряки, що здавна мешкають у Мещері і які саме від неї отримали свою назву, носять ще й інше ім’я. Тобто вони не аборигени, а прийшлі люди.

«Мишары, или мещеряки, одна из этнографических групп поволжских татар', расселены отдельными группами… в Воронежской, Горьковской, Куйбышевской, Саратовской и Оренбургской областях, в Татарской и Башкирской АССР» [37, с. 541].

Московські історики на пекучі питання своєї історії подавали такі відповіді, щоб якомога більше заплутати. Отож, пояснюючи, де мешкають мещеряки (мішари), жодним словом не пов’язали їх із самою Мещерою. Хоча кожному зрозуміло, що мішари мешкали і мешкають сьогодні у Мещері.

Не станемо вдаватись до вивчення питання: яку частку серед мішарів становлять волзькі татари (булгари), а яку прийшлі племена так званих татаро-монголів. Це неважливо, бо як прийшлі племена, так і булгарські, були спорідненого тюркського кореня. А те, що Мещерську землю після 1238 року наповнили прийшлі племена ханів-завойовників, ми вже переконались із свідчень тих же російських істориків.

Сучасні тюркологи, вивчаючи мову мещеряків (мішарів), досить переконливо довели взаємовплив прийшлих тюркських племен:

«В результате причудливого смешения представителей самых разных тюркских племен, на базе первоначального мишарского диалекта местного тюркского населения Мещерских земель возник особый касимовский говор татарского языка, который тюркологи затрудняются отнести к какому-либо татарскому диалекту… Язык же темниковских татар, наоборот, лег в основу мишарского диалекта и стал нормой его “чокающего” говора» [40, с. 15].

П ’яте. Останнє, хоча можна було б говорити ще багато про що. Не дивуйтесь, що до «Мещерських земель» у давні часи припасували Твер, або вірніше — «Андреев городок». Саме там, де у Волгу впадають зліва річка Тьма, а справа Тьмака, хан Батий залишив на постій Північну тьму, щоб прикрити з Північного Заходу свої нові, тільки-но завойовані території. Москви на той час ще не існувало, і за річкою Москвою були дикі, неосвоєні землі.

Якщо глянути на сучасні терени Центральної Московії, то варто зазначити, що за тогочасними центрами: Володимиром, Суздалем, Переславлем-Заліським та Ростовом, краще місце для прикриття землі з північного заходу знайти важко. У той час, коли із заходу ці землі прикривали Калуга і Тула. Про Тульський улус ханші Тайдули ми говоритимемо в іншому розділі.

Сучасні татарські історики переконані: «Кордони Золотої Орди… сягали Тули, яка належала домену ординських ханів».

Нагадаємо, що хан Чилаукун, чи по-іншому — «Бахмет Усейнов сын», наказав після завоювання Твері вести її нову забудову з правого боку Волги, перенісши укріплений центр до гирла річки Тьмаки.

Під захист нової влади передусім потяглися церковні люди та прості християни. Будувати дозволялось тільки із каменю. Так виникло нове кам’яне містечко, де були споруджені: ханський палац, покої Тверського єпископа, монастирські споруди, ханські церкви тощо. Згодом саме ця частина Твері (виокремлене кам’яне містечко при гирлі річки Тьмаки) отримала назву «Андреева городка» за іменем єпископа Андрія, який проживав там із 1286 до 1315 року.

«В 1241—1243 (Твер.—В.Б.) выделилась в самостоятельное княжество. Тогда же укрепленная часть Твери (город) перенесена была на правый берег Волги, к устью реки Тьмаки… Т(верское) к(няжество) занимало южную часть нынешней Калининской обл(асти) и северную часть Московской» [39, с. 712—713].

Не