Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

Після фільму я вирішила й собі зателефонувати до мами. Може, я навіть її провідаю?

— Привіт, Іреку.

— Привіт, сестро. Вітаю з днем народження. Годинник цокає?

— Цокає, але ніби повільніше, ніж торік.

— Він активізується, коли ти розміняєш тридцятку.

— Дякую за обнадійливі слова. А що в тебе?

— Я знову завалив вступні і їду до Німеччини, до батька, — повідомив він мені.

— Назавжди? — злякалась я.

— Ні. Тільки зароблю на «полонез».

— А якщо серйозно?

— Якщо серйозно, то повернуся наступного року на вступні. Мушу десь пересидіти, інакше мене загребуть до армії.

— Батько тебе запросив?

— Батько ще нічого не знає. Я взагалі маю легкі сумніви через той його діабет.

— То навіщо хочеш звалитись йому на голову?

— Я не хочу, але який вибір? Або божевільний батько, або «ну і ати-бати, ми тепер солдати».

— То коли ти їдеш, Іреку? — я глитнула слину. Людина навіть не уявляє, які сильні узи пов'язують її з близькими. Тільки коли ті близькі їдуть, мотузка натягується й не хоче відпускати.

— Завтра. Вже маю квиток.

— Даси собі лад? Гроші маєш? — «Навіщо я питаю, адже не можу нічого йому позичити».

— Не переймайся так, Малино. Все класно. Я ж не їду в порожнечу. Батькова дружина — це реальна тітка. Ти знаєш, що вона надіслала листа? Мала трохи жаль до мами за ту передачу, але це саме вона мене запросила. Абсолютно чужа чувиха. Мовляв, аби я не мав претензій до батька та його діабету.

Він змовкнув, ніби чекав, що я скажу. А я шукала відповідних піднесених слів.

— То ти вже їдеш? — обізвалася зрештою.

— Я навіть тішуся, бо позавчора сусіда почав ремонт. З ранку до ночі деркоче дрилем.

— А як реагує мама?

— На сусіду чи на мій від'їзд?

— На твій від'їзд.

— Удає, що їй по цимбалах, трохи злоститься. Відігрується на сусідові. О, прийшла. Дати тобі її?

— Дай. То що ж, Іреку, будемо прощатися. Великий цьом і тримаю за тебе кулаки. Не забувай польської.

— Не забуду. Обіцяєш мені щось?

— Ну?

— Що будеш перейматися максимум дві години на день. Слово?

— Спробую.

— Ну що ж, Малинко, сестричко, випускнице. До щасливого.

Я не встигла відповісти, бо слухавку перехопила мама. Я тільки почула, як вона виправляє Ірека: «Треба казати „до побачення“». А потім гукнула мені просто в барабанну перетинку:

— Нарешті ти поцікавилася домом і родиною! Хіба не знаєш, що я тут переживаю!

— Уявляю собі, — мені теж важко через Ірека.

— Цього не можна собі уявити! Це треба пережити! Той Волошка з четвертої не має серця. Він свердлить уже третій день!

— Я чула, — не встигла додати, що від Ірека.

— Якщо ти чуєш через телефон, то що вже казати нам?

— Кошмар, — визнала я.

— Слово «кошмар» — це евфемізм! Вони свердлять кожні десять хвилин, і так щодня від восьмої ранку до сьомої вечора. Ти хоч уявляєш, скільки можна за цей час прокрутити дір?

— Багато?

— Приблизно сто дев'яносто отворів, — швидко порахувала мама. — І це в одній стіні. Тій, що розділяє наші квартири, а саме вітальні.

— Звідки ти знаєш?

— Здогадалася по гуркоту. І скажи мені, Малино, навіщо Волошкам стільки дір?

— Може, в них багато картин, — припустила я.

— А знаєш, що найгірше? Що людина має терпіти всі невигоди, пов'язані з чужим ремонтом, водночас усвідомлюючи, що в неї самої нічого не змінюється.

— Але нам уже нема що змінювати. Все допасоване до останнього цвяшка.

Я не перебільшую. Наша квартира бездоганна, як Ленні Кравіц. Тільки що з меншою фантазією.

— Ти не провідуєш нас, то й не знаєш, — відрубала мама.

— А що крім того?

— Ірек їде, але це ти вже знаєш.

— Так.

— Я стільки разів йому торочила, щоб узявся за науку! Але він волів бавитися на комп'ютері і тепер мусить утікати від армії, — тяжко зітхнула вона. — Мені в житті нічого не вдалося. Чоловік хворий на діабет, на додачу живе з іноземкою. Ти собі уявляєш?

— Мамо, не кожен є королевою Вандою.

— На жаль, — знову зітхнула вона. — Хоч би вже вам у житті пощастило. Але де там! Інші діти дають собі раду. Крутяться, миттю закінчують навчання. А тут Ірека навіть до інфізу не взяли, ти вчишся шостий рік. Твої товаришки захистились уже в травні, мають гарну роботу, чоловіків.

— Які ще товаришки? — психонула я.

— А хоча б донька Кабатової. Знаєш, який у неї чоловік? Щотижня купує тещі троянди, інакше не дістав би обіду.

— Мамо, по-перше, донька Кабатової не є моєю товаришкою, а по-друге…

— Ловиш мене на слові? Хочеш посваритися?

— Ні, я тільки вимагаю конкретики. Котрій це моїй подрузі так мовби щастить?

— Приміром, Анці. Вона одержала диплом.

— Добрячих кілька років тому, і так і не вийшла заміж!

— Але має гарну роботу, а після твого управління, здається, найбільше безробіття.

Дуже дякую. Це називається підтримка з боку родини.

— То я буду сидіти вдома і ходити на халявні обіди до брата Альберта, — пихато сказала я.

— Ти хочеш зганьбити свою матір? Мало того, що Ірек їде в синю даль, ще й ти починаєш? Ну давай, добивай мене! Копни лежачого! Тільки щоб потім тобі не забаглося виступати в передачі «Пробач мені».

— Я не маю потреби робити балаган зі свого сумного життя! — ляпнула я, і поки мама встигла відповісти, поклала слухавку.

Через дві секунди я відчула величезні докори сумління.

— Іреку? То знову я. Даси мені маму?

— Вона не хоче підходити. Лежить і плаче в подушку. Згадує щось про похорон.

— Завжди те саме.

— Тому ти повинна звикнути. Я зробив це вже давно.

— А все ж таки ти їдеш.

— Не через маму. Я щось тобі скажу, Малино. Боюся, що в тій Німеччини мені бракуватиме її цькування, претензій, божевільних теорій щодо чоловіків, щастя і взагалі життя. Тому я так собі подумав… Може, ти записала б її на касету?

— Чому я?

— По-перше, я вже не встигаю, а по-друге, по-справжньому її надихаєш тільки ти. То як?

* * *

Теж мені натхнення. От у «Вродливих і зухвалих» люди і справді надихаються. Скажімо, Брукі вигадала нову космічну речовину тільки заради того, щоб здивувати Форестерів. Якщо зайшла мова про «Вродливих», то варто ввімкнути телевізор.

3.09. Ірек поїхав. Мама мовчить. Евка повертається тільки за три тижні. Від Йольки ні слуху ні духу. Лешек випарувався. Скільки можна балакати із шимпанзе та золотою рибкою?!

Добре, що є телевізор.

6.09. Ні про що не мрію. Нічого не прагну. Ні на що не чекаю (ну хіба на «Вродливих та зухвалих»). Ні про що