Габріель Гарсія Маркес - Осінь патріарха

лівій руці, а ніж - у правій, старанно пережовувати кожен шматок - п’ятнадцять разів за однією щокою, п’ятнадцять разів - за другою, рота не розтуляти й голови не нагинати, - вона не зважала на його протести: “це якась казармена муштра!..” - а провадила своєї; вона привчила його читати по обіді офіційну газету, патроном і почесним редактором якої вважався він сам: тицяла йому ту газету в руки, тільки-но він лягав подрімати в гамаку під гігантською сейбою, яка росла посеред їхнього родинного патіо: “глава держави має знати, що діється в світі!” - Летісія надягала йому окуляри в золотій оправі й залишала напризволяще - спотикатися, читаючи статті про самого себе, а сама тим часом навчала сина спорту послушниць - грі в м’яча; він роздивлявся в газеті свої фото - такі давні, що на деяких був і не він, а його двійник, той, котрий помер колись замість нього, - він не міг тепер навіть імені згадати; він бачив на фото себе - головуючого щовівторка на засіданнях кабінету міністрів, хоч не відвідував їх ще від появи комети; він знаходив у газеті історичні вислови, які йому приписували грамотії-міністри, - читав, куняючи, аж поки його зовсім не зморювала задуха хмарного серпневого дня, і він непомітно поринав у трясовину сієсти, бурмочучи собі під ніс: “ну й паскудна ж газета, дідько б її взяв, як тільки люди її читають!” - а проте дещо з того нудного читання таки зоставалося у нього в голові, бо після короткого неглибокого сну він прокидався з якоюсь новою ідеєю, котру йому підказали газетні повідомлення, - він передавав накази своїм міністрам через Летісію Насарено, а ті передавали нею ж таки свої відповіді, намагаючись розпізнати його думки в її думках, - “бо ти стала тією, ким я хотів тебе бачити, - тлумачем моїх найвищих задумів, моїм голосом, моїм розумом і моєю силою”, - вона була його найвірнішим і найуважнішим слухом у цьому безперервному гуркоті лавин неприступного світу, який насувався на нього зусібіч, - а втім, насправді останніми оракулами, що визначали його долю, були анонімні послання на стінах убиралень для челяді: саме ці послання розкривали таємниці, яких ніхто не наважився б розповісти йому, - “навіть ти, Летісіє!” - він читав їх щоранку, повертаючись із корівника, поки ще ординарці не встигли їх стерти: він навмисне звелів щодня білити стіни у вбиральнях, щоб ніхто не міг стриматися від спокуси вилити на них свою приховану злобу, - тут він дізнавався про всі прикрощі свого верховного командування, про таємні заміри тих, хто піднісся в захистку його влади, тримаючи камінь за пазухою, бо ненавидів його в глибині душі, - він почував себе цілковитим господарем усієї своєї влади, коли йому вдавалося розгадати загадку людського серця, тільки раз поглянувши у викривальне дзеркало - писання якогось підляка; він знову почав співати, як багато літ тому назад, - рано-вранці, вгадуючи оком крізь серпанок москітної сітки тіло своєї єдиної і законної дружини Летісії Насарено, подібне до туші викинутої на містину самиці кита, виспівував: “прокинься, бо вже світає, ранок у серці моєму встає! море на місці, життя триває, - прокинься, Летісіє!” - життя тривало, неймовірне життя єдиної з- поміж усіх жінок, якій вдалося домогтися від нього всього, крім однієї дрібнички: привілею прокидатися щоранку в одній постелі з ним, бо після любощів він ішов до своєї холостяцької спальні, чіпляв біля дверей лампу - на випадок нагальної втечі, - зачинявся на три замки, три засуви і три защіпки, лягав ницьма на підлогу, самотній і вдягнений, - “так само, як щоночі до тебе і як щоночі після тебе”, - аж до останньої своєї ночі самітного утопленика; та на світанку, доглянувши за доїнням корів, він повертався до неї в спальню, де стояв дух нічного звіра, - “щоб знову давати тобі все, чого лиш забажаєш”, - дарувати їй нечувані багатства, більші, аніж величезна спадщина його матері Бендісьйон Альварадо, більші, аніж усі скарби, про які тільки може мріяти людина на цьому світі, - але й то ще було не все, бо він обдаровував не саму її, а ще й силу-силенну її родичів, які прибували один за одним із якихось богом забутих антильських острівців, - голота та й годі, що не мала нічого, крім прізвища Насарено, цього грубого роду зухвалих чолов’яг та жадібних жінок, які прибрали до рук торгівлю тютюном, сіллю, питною водою - давні привілеї, даровані військовим: таким чином він обмежував інші претензії своїх честолюбних воєначальників, а тепер Летісія Насарено потихеньку відбирала ті привілеї, нібито за його наказом, насправді ж - самочинно, йому просто нічого вже не зоставалося, як згоджуватися з її розпорядженнями; на догоду їй він скасував застарілий, варварський спосіб страти четвертуванням, коли засудженого розривали на шматки, прив’язавши до коней, - замість цього спробували освоїти електричний стілець, подарований йому командуючим десантними військами для того, щоб і ми могли прилучитися до найцивілізованішого способу страти; він відвідав страхітливу лабораторію в портовій фортеці, де було відібрано найвиснаженіших політичних в’язнів, щоб на них потренуватися, як треба керувати тим троном смерті, - коли його вмикали, він пожирав усю електроенергію з міської мережі, отож ми завжди знали точний час смертельного експерименту, бо зненацька в портовому борделі гасло світло, і ми, заціпенівши від жаху в пітьмі, хвилину мовчали, а потім випивали чарку за упокій душі страченого - та ще и страченого не раз, а кілька разів, адже більшість смертників не помирали відразу - вони зависали на ременях напівмертві, і тіла їхні димували, наче смажене м’ясо, а з грудей виривався хрипкий стогін нелюдського болю, - аж поки, після кількох невдалих спроб, хтось не витримував і, зглянувшись, пристрелював бідолашну жертву, - “і все це - для того, щоб зробити тобі приємне, Летісіє! заради тебе спорожніли в’язниці, заради тебе я дозволив повернутися в країну своїм ворогам!” - а також урочисто обнародував на Великдень указ про заборону переслідувати вільнодумців за їхні погляди або за вчинки: “це - особиста справа кожного!” - в розпал своєї осені він був щиро переконаний в тому, що навіть найзапекліші його вороги мають право на спокій, яким у дивовижні січневі ночі втішався він разом з Летісією Насарено - єдиною в цілому світі жінкою, котра сподобилася бачити його без сорочки, в самих тільки спідніх, сподобилася бачити його величезну грижу, позолочену місячним сяйвом на терасі президентського палацу, - вони удвох милувалися загадковими вербами, що їх прислали правителі Вавилонії для його саду дощів, милувалися грою сонячного проміння в струменях зливи, Полярною зіркою, яка заплуталася між листям; вони удвох досліджували всесвіт за шкалою радіоли, крізь глузливий посвист летючих планет слухали уривок радіоп’еси - щоденну передачу з Сантьяго-де-Куба, і, стривожені, нетерпляче ждали продовження: “от лихо! чим же воно все скінчиться? хоч би дожити до завтра!”; перед сном він грався з сином, розповідав йому про зброю: це була єдина з усіх придуманих людьми наук, яку він знав досконало; а ще він завжди повчав сина: “ніколи не віддавай наказу, якщо