Олена Печорна - Грішниця
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
* * *
На хуторі зникло світло. Ще вночі знявся сильний вітер і, очевидно, десь пошкодив лінію. Відсутність електрики помітили не одразу. Адже зі старого телевізора господиня лише час від часу здмухувала пил та протирала екран, що, здавалось, осліп і тепер доживає відведене, зовсім як людина. Радіоприймач і до того часто мовчав, потім його проривало, він оживав, аж підстрибуючи на стіні, згодом знову німів, тому на його мовчання теж не звернули уваги. Вітер гупав у вікна весь день, жалібно вив у димарі. Про прогулянку не могли бути й мови, тому Лариса ходила з одного кутка в інший, зупиняючись біля вікон. Коли ж на вулиці почало сіріти, жінка спробувала увімкнути світло, і тут з’ясувалось, що воно зникло. Це ж треба, ритм життя в цій глушині подібні сюрпризи майже не порушують, ніби цивілізація спинилася за кілька кроків, є й нема водночас.
Марія Степанівна запалила декілька свічок, і кімната прибрала небаченого досі вигляду. Звичні речі набули таємничості, навіть тіні заворушились. Лариса влаштувалася зручніше в кріслі-гойдалці й розчинилась у несподіваній магії сільської оселі. Тут усе ожило, а от місто б завмерло, навіть здалося мертвим. Просто там працюють занадто складні механізми, однак спиняються за одну мить, втративши енергію для свого руху.
– Маріє Степанівно, давайте я хоч по воду сходжу.
– Та я б сама, дитино, вітер такий зірвався, що аж страх.
– Нічого, колодязь не переверне й мене – я ж із відрами.
Старенька засміялась і погодилась.
Відкривши вхідні двері, Лариса насилу втримала їх, щоб зачинити за собою. Сьогоднішній вітер справді сильний. Криниця стояла на вулиці через кілька дворів, зазвичай, до неї дістатися було простіше простого, та й воду, здавалось, можна було черпати долонями. Цього разу довелося докласти чимало зусиль, аби порожні відра залишилися в руках, а не стали іграшками невидимого пустуна. Колодязь рипів, неначе його й справді хотіли перевернути, а він опирався з останніх сил. Однак Ларису здивував зовсім інший звук: щось крихітне жалібно нявкало прямо біля криниці. Це щось одразу помітити не вдалося, і лише згодом Лариса намацала м’яке та тепле. Кошеня перелякано перебирало лапками на долоні.
– Бідолашне, тебе тут залишили в таку негоду, так? А може, заблукало, маленьке? Йди до мене, ось сюди, не бійся.
Лариса заховала несподівану знахідку в себе на грудях, і кошеня, зігрівшись живим теплом, затихло та заспокоїлось. Напевно, навіть вітер йому вже не здавався таким страшним і всесильним, бо під лапенятами відчувалося биття іншого серця, нехай і набагато більшого, але однаково живого. Удома виявилось, що маля кольору червоного сонця. Руде-руде, зі смішними вусиками й хвостом. Марія Степанівна роздивлялася гостя, а той задоволено пив молоко з кришечки.
– Ну що, наше сімейство побільшало. Як звати тебе, га? Ти, здається, хлопчик.
Лариса посміхнулася:
– Рудя.
– Їж-їж, Рудя. Нам потрібен великий і сильний кіт, бо мишей розвелося – скоро хату з’їдять із господинею заразом.
Наситившись та відігрівшись, Рудя жваво вивчав новий дім, а через пару годин весело грався з клубками, підстрибуючи так високо, немов зібрався дістати сонця, яке так і не з’явилося. Утомившись, маля залізло на руки до Лариси, згорнулося клубочком, позіхнуло рожевим ротиком і мирно замуркотіло. Лариса дивилася на нього й посміхалась. Діти є діти, навіть якщо вони кошенята.
* * *
Вагітність протікала нормально, без особливих ускладнень. Правда, на самому початку турбував токсикоз, однак чомусь мені він не видавався чимось до краю виснажливим і страшним. Це була частина мого нового стану, мене нової, і я сприймала це лише так. Пам’ятаю, коли вперше знудило, вийшла з ванної кімнати бліднувато-зелена з дурнуватою посмішкою на вустах. Лєра й Тамара Павлівна метушливо бігали довкола, а для мене в ту хвилину не існувало нічого, окрім дитини. Може видатися смішним, але це було схожим на вітання, ніби моя крихітка таким способом уперше дала про себе знати. Ще з’явилося нове, незнане досі почуття легкості, воно прийшло одразу, як тільки я вирішила народжувати. Здавалось, якщо стати навшпиньки, розкинути руки, то полетиш, і зовсім неважливо, що людині це не під силу, тим паче вагітним жінкам. По-своєму я літала, а ще любила, любила свою майбутню дитину, лише свою та більше нікого. Від усвідомлення цього світ ставав іншим. Дивовижно, як така крихітка, ще навіть невидима для стороннього ока, перевернула все з ніг на голову, а може, просто змінила моє сприйняття світу, врешті-решт, це одне й те саме.
Єдине, що хвилювало та не давало іноді спокійно спати вночі, – страх. Страх, що я не зможу забезпечити свою дитину всім необхідним, бо розраховувати доводилося лише на саму себе. У ті дні, проходячи повз вітрини дитячих магазинів, я завмирала й подовгу не могла відірвати погляду від милих дрібничок, красивих настільки, що здавалось, вони мали належати янголам. Жодного разу я так і не наважилася зайти всередину, остерігаючись свого ярлика другосортності, тому стояла, доки випадковий перехожий не наштовхувався, перепрошував та біг далі. Я нарешті відводила погляд і повільно йшла звідти, сповнена бажання дати моїй малечі частинку отого дива, а для цього потрібні були гроші. До того ж, передбачалися витрати на пологи й найелементарніші речі, наприклад, дитяче ліжечко та візочок, тому довелося знайти додаткові способи заробітку.
Один раз на тиждень я працювала прибиральницею в нашому будинку й продавцем у сусідньому магазинчику, не залишаючи основної роботи. Втомлювалася страшно, часом просто падала з ніг. Тамара Павлівна вмовляла поберегтися, а Лєра вперто тягнула за підручники. Врешті-решт від вступу та навчання довелося відмовитись, однак я не відмовилася від мрії, ні, просто відклала її на кращі часи, намагаючись ретельніше підготуватися до появи малечі.
У пам’ять врізався день, коли дитина зробила перший, ще ледь відчутний рух. Я мила коридори в лікарні й від несподіванки завмерла на місці з мокрою ганчіркою в руках. Алла Миколаївна на черговому прийомі лише посміхнулась:
– Ну й крутунчик він у тебе. Для першої вагітності ніби й ранувато.
Я мотала головою й запевняла, що не помиляюсь. Так воно й було. Кожного ранку я ставала навпроти дзеркала й роздивлялася свій живіт. Він ріс, змінюючи форму й мене разом із собою. Я посміхалася відображенню та знизувала плечима, мовляв, чому деякі вагітні вважають, що перетворюються на потвор, адже все навпаки – вони прекрасні. Просто ця краса дещо інша, глибша чи що. Часом я навіть починала думати, що в мені заховалося сонце, яскраве й тепле, а ще живе, моє власне сонце.
Геннадія зустріла вже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грішниця», після закриття браузера.