Жюль Верн - Діти капітана Гранта

своїй думці, тож учений досяг результату, властивого дискусії, – він нікого не переконав. Та всі зійшлися на одному: не слід нарікати на долю, і якщо немає хатини, то слід задовольнятися деревом. Настав вечір. Украй змучені спекою мешканці омбу заслуговували на спокійний сон. Їхні пернаті друзі вже повмощувалися на нічліг у гущавині листя й помалу стихали мелодійні рулади пампських солов’їв – ільгуерос. Довкола запанувала тиша. Настав час і людям вкладатися спати. Та перш ніж «вмоститися в гніздечку» (звісно, цей вираз належить Паганелеві), Гленарван, Роберт і географ піднялися у свою «обсерваторію», щоб окинути оком водну гладь. Була дев’ята вечора. Сонце щойно закотилося за обрій, західна частина неба загрузла в розпеченому тумані. Зазвичай яскраві зорі сузір’їв Південної півкулі сьогодні ледь мерехтіли, ніби оповиті імлистим серпанком. Утім їх можна було розгледіти, і Паганель примусив Роберта і Гленарвана розглянути зоресвіт полярної зони. Учений вказав їм і на Південний Хрест (сузір’я, що утворюють ромб приблизно на висоті полюса); і на сузір’я Кентавра, в якому виблискує найближча до землі зірка Альфа; і на дві масивні туманності Магеллана, з яких найбільша заступає простір у двісті разів більший за видиму поверхню Місяця; і, нарешті, «чорну діру» – наче порожнє місце на небесному склепінні.

Ще не видко було Оріона, але Паганель таки розповів двом своїм старанним учням про цікаву деталь індіанської «космографії»[52]. На думку поетичних індіанців, Оріон – це величезне ласо і три бола, кинуті рукою вправного мисливця небесних прерій. Усі сузір’я відбивались у водному плесі другим небом, яким замилувалися мандрівники.

Поки Паганель посвячував слухачів у таємниці космографії, зі сходу небо заволокла густа, темна хмара, що лиховісно здіймалася над видноколом, заступаючи небесні світила. Незабаром похмурий оболок затягнув півнеба. Здавалося, хмара рухається сама собою, адже на дереві й листочок не шелеснув. Повітря було нерухоме. Дихати ставало дедалі важче. Кожна жива істота відчувала перенасичення електрики в атмосфері.

У Гленарвана, Паганеля і Роберта аж кольки пройшли по тілу.

– Гроза наближається, – зауважив Паганель.

– Ти не боїшся грому? – запитав Гленарван хлопчика.

– Ні, сер! – відповів Роберт.

– Добре, бо буде гроза.

– І як видно, доволі сильна, – додав Паганель.

– Мені байдуже до грози, – провадив Гленарван, – а от злива змочить нас до кісток. Так чи так, а гніздо не для людей, і незабаром ви в цьому переконаєтесь.

– Якщо поставитися до цього філософськи…

– Філософія не допоможе вам лишитися сухим.

– Звісно, що ні, але вона зігріває.

– Давайте ліпше спустимося до наших друзів, – запропонував Гленарван, – і порадимо їм, озброївшись філософією, якомога щільніше загорнутися в пончо й запастись терпінням – воно нам знадобиться.

Гленарван востаннє окинув поглядом грізне небо, яке вже цілком заволокли густі чорні хмари. Вода потемніла, нагадуючи величезну хмару, готову злитися з навислим удалині густим туманом. Темно, хоч в око стрель: ні проблиску світла, ні звуку. Тиша була такою ж глибокою, як і темінь.

– Спускаймося, – повторив Гленарван, – незабаром буде гроза.

Усі троє зісковзнули гладким гіллям униз і здивовано спинились у дивному напівсвітлі, що линуло із міріад цяток, які з дзижчанням носилися над водою.

– Це фосфоресценція? – запитав Гленарван географа.

– Ні, – відповів той, – це світляки, живі алмази, з яких пані Буенос-Айреса виготовляють гарні вироби.

– Як! Ці іскри – комахи? – вигукнув Роберт.

– Так, мій хлопчику.

Роберт зловив одного світляка. Паганель не помилився – це була комаха з дюйм завдовжки, схожа на джмеля. Індіанці називають її туко-туко. Ця дивовижна твердокрила комаха випромінює світло двома плямами, що розташовані на її нагрудному щитку. Їхнє доволі яскраве світло дає можливість читати навіть у померках.

Паганель підніс комаху до свого годинника і зміг розгледіти, що була десята вечора.

Гленарван підійшов до майора і моряків, щоб віддати розпорядження на ніч – слід було приготуватися до зливи. Без сумніву, з першими перекатами грому здійметься ураган, і омбу сильно хитатиме. Тому запропоновано було кожному міцніше прив’язатись до гілки-лежака. Якщо не можна уникнути потоків з неба, то слід уберегтися від земних вод і не впасти у бурхливий потік, що розбивався об могутній стовбур дерева.

Усі побажали один одному на добраніч, без сподівання на спокій повмощувалися в імпровізованих ліжках і постаралися заснути. Та сон не йшов, адже наближення негоди у кожної живої істоти викликає якусь непоясненну тривогу, подолати яку не можуть навіть найсильніші. Схвильовані мандрівники не в змозі були зімкнути очей, тож перший віддалений гуркіт об одинадцятій годині їх не збудив. Гленарван пробрався до кінця найвищої гілки і зазирнув крізь гущавину листя.

Ген-ген темне небо вже прорізали меткі блискавки, чітко відбиваючись у водах. Блискавки безшумно розривали хмари, немов м’яку перину.

Огледівши небо, що тонуло в мороці до самого виднокраю, Гленарван спустився назад.

– То що скажете, Гленарване? – запитав Паганель.

– Скажу, друзі мої, якщо так триватиме й далі, то негода буде страшною.

– Пусте! – вигукнув Паганель. – Оскільки неможливо уникнути цього видовища, то принаймні в нас є можливість споглядати красу.

– Ще одна ваша провальна теорія, – зауважив майор.

– Одна з моїх найкращих теорій, Мак-Наббсе! Я згоден з Гленарваном – гроза буде чудова. Коли я намагався заснути, згадав кілька випадків, що вселили мені надію. Ми перебуваємо в царстві великих електричних гроз. Я десь читав, ніби 1793 року саме тут, у провінції Буенос-Айрес, під час однієї грози блискавка вдарила тридцять сім разів поспіль! А мій колега Мартін де Муссі, перебуваючи в цих краях, був свідком грому, який безперервно гуркотів п’ятдесят п’ять хвилин.

– Спостерігав із годинником у руках? – запитав майор.

– Саме так. Та все ж є дещо, що мене тривожить, – додав Паганель, – на всій рівнині єдиним високим пунктом є наше омбу. Не зайвим би тут був громовідвід, адже блискавка найбільше полюбляє влучати саме в це дерево. А вам, друзі мої, відомо ж бо, що вчені не радять під час грози ховатися під деревами.

– Сумніваюся в доречності їхньої поради, – заявив майор.

– Бігме, Паганелю, годі шукати більш слушної миті, аби повідомити нам таке, – іронічно додав Гленарван.

– Набувати знання корисно будь-де і будь-коли, – відпарирував Паганель. – Ну ось! Починається.

Гуркіт грому урвав цю невчасну розмову. Він дужчав, звук підвищувався – розкоти наближалися, переходячи з низьких тонів у середні. Незабаром вони стали різкими, примушуючи вібрувати повітряні маси. Весь простір палав. Серед цього вогню неможливо було визначити, яка саме електрична іскра спричиняє такі перекоти грому.

Неспинні блискавки набували найрізноманітніших форм. Одні падали перпендикулярно і по п’ять-шість разів влучали в одне місце. Інші вельми зацікавили б ученого, бо якщо Араго (за його цікавими підрахунками) лише