Лариса Володимирівна Денисенко - Нова стара баба

– Але ж вона така сумна, спокійна й урочиста, чи не так? – запитує Міра.

– Можливо, для когось воно й так, а у мене зуби зводить від жаху, коли чую похоронну музику. Вона може бути скільки завгодно врочистою, врешті-решт, цю музику підібрано для небіжчика, вона не мусить подобатися мені. Бо коли чую ті рулади, то здається, що в моєму животі хтось використовує мої кишки як струни арфи. Так і тягне, наче кицьку за хвіст.

Хоча я все одно не розумію, навіщо небіжчикові така музика. Він же її не чує. Добре, навіть якщо він її чує, то як вона може йому подобатися? Можливо, за життя небіжчик був рокером чи любив «Бітлз». То як можна людині, котра обожнювала «Бітлз», на прощання ставити похоронний марш? Ось якби я була на місці небіжчика (тричі пфу, тричі «стук» по дереву, але не по столу, бо коли стукаєш по столу, не допомагає), то розцінила би таке музичне замовлення як вияв неповаги до мене та моїх прижиттєвих смаків. Коли чую перші ноти похоронної музики, я затуляю вуха, відкриваю рота й намагаюся глибше дихати або кричати. Я можу качатися по землі, аж доки ця музика не затихне.

А на цвинтарі мені взагалі стає зле. Бо вони на мене дивляться.

– Хто? – Міра починає штовхати свого стільця до мене, їй лячно.

– Звісна річ, що небіжчики. Вони дивляться на мене зі своїх надмогильних пам’ятників. Холодними очима. У них чорно-білі німі погляди. Це як німе кіно, але ж німе кіно майже завжди було комедійним чи занадто екзальтованим, а їхні чорно-білі фільми інші. Це фільми жахів із психологічним підтекстом. Можливо, вони, ті обличчя з овальних рамок, звертаються до мене, але якщо я хоч раз почую, як мене кличуть на цвинтарі на ім’я, то впаду нерухомо, так само чорно-білою, як вони. Це несправедливо. Може, комусь із них самотньо, хтось хоче щось спитати, хтось хоче мене попередити, розсмішити чи утнути щось більш-менш люб’язне, а я їх не чую, не хочу чути, бо мені шлунок скручує від жаху.

– Це тому, що коли-небудь ми всі помремо, а хтось так само буде відвертатися від наших чорно-білих застиглих облич. Це так сумно, нестерпно болісно, – Міра зітхає, її зітхання непомітне, як зітхання привида. Я відчуваю його лише тому, що вона притулилася до мене, на моєму плечі холоне її гарячий подих.

– Я не хотіла завдавати тобі смутку, лякати тебе.

Мені потрібно сказати щось таке бадьоре, щось оптимістичне.

– Та ти що, Еріко. Не верзи дурниць. Знаєш, яка я рада, що ми поговорили. Я ні з ким не вела таких розмов, навіть із Рудим, думала, що він почне насміхатися. Він такий, знаєш, любить покепкувати. Крім того, чого чекати від чоловіка? Розуміння та співчуття? Чи, може, зізнання у своїх власних жахах? То вже нізащо. Добре, що ти в мене є. Хочеш, зараз я розповім тобі про мої страховиська? Про всі-всі. Це буде чесно, до того ж надійшла моя черга.

Я нетерпляче чекаю на її розповідь. Хоча вона щойно образила чоловіків, сказала, що ми ніколи не зізнаємося у своїх страхах і кепкуємо з дівчат. Чи зізнався б я у своїх страхах, якби не був перевдягненим у жінку? Не знаю. Чого доброго, я міг би зізнатись, я такий. Мені дедалі більше кортить почути її історію. Але, щоб не видаватися в її очах цуценям, яке виглядає господаря, тому що боїться, ніби той забув про нього, я кажу, що спочатку треба щось перехопити. Чогось смачненького. Міра радо погоджується. Ще б пак! Ми з’їли стільки несмачних страховиськ, що зголодніли.

Частина шоста

Страховиська Міри

Ми поласували канапками, Еріка чудово готує, краще за все у неї виходять ці маленькі бутерброди та салати. Сьогодні канапки були з часником і тертим сиром. Вона так легко порається з господарськими справами, наче просто дихає. Спочатку нарізала білого хліба. Не дуже тонко. Потім терла твердий сир. Вичавила пару зубців часнику. Змішала часник та сир, вбила туди яйце, додала трохи солі. Потім намастила хлібці сумішшю й поставила їх у духовку. Я тим часом зварила каву. Мені подобається варити каву. Рудий каже, що у мене цей напій виходить запашним, міцним, таким, яким і має бути справжня кава.

– То зараз твоя черга розповідати, – нагадує мені Еріка, я бачу, що їй дуже кортить познайомитися з моїми страховиськами.

Я зволікаю, бо мені завжди бракує рішучості для того, щоб щось розповісти. Рудий каже: у моєму стані треба пильнувати за кожним словом. «Слова завжди використовуються проти людей, так було вчора, так є сьогодні, так буде завтра. Тому твій рот, як і державний кордон, повинен бути на замку», – це слова Рудого. Але я ж не прикордонник, мені важко постійно стежити, щоб не бовкнути чогось зайвого.

– Я боюся дощів, – розпочинаю власну сповідь.

– Це тому ти тоді стояла і тремтіла? Тоді, коли ми вперше побачилися? Не тому, що тобі було холодно, а тому, що ти боялася? – відразу відгукується Еріка. Вона дуже уважна до людей.

– Саме так, я тоді тремтіла тому, що йшов дощ. Величезний піднебесний водоспад. Він б’ється краплинами об моє обличчя. Дощ тикається в лице, як мільйони цуценят мокрими носами. Сухе повітря наповнюється вологою, і невідомо, як від нього сховатися. Якщо побігти, наприклад, до переходу, все одно відчуватимеш його мокру присутність. Він прудкіший за людину. Найгірше те, що я не можу нікуди бігти, мене наче паралізує, дощ водночас лякає і причаровує, немов удав кролика. Дощ жорстокий, йому байдуже, кого відлупцювати, він не бачить жодної різниці: жінку, чоловіка, дитину, зовсім безпорадну комаху. Він – найжорстокіше природне явище в усьому світі. Я так і бачу: ось я стою, мала і безпорадна, а мене поглинає вода, так само, як ми зараз поглинаємо ці смачні канапки із сиром.

Цей страх перед дощем оселився в мені з дитинства. Я вже майже нічого не бачила, але твердо знала, чи піде сьогодні дощ, чи ні. Для цього мені не потрібно було слухати прогнозів, визирати з вікна, уже не кажучи про те, щоб слідкувати за польотом ластівок. Я заздалегідь знала про дощ. Батьки зі мною радилися, чи брати із собою на роботу парасолі, чи сьогодні погода обійдеться без дощів. Родичі дивувалися, як це у мене виходить. А для мене все було дуже просто: дощ пах так само, як мої страхи. Мені легко було його впізнавати. – Я звернулася до Еріки з проханням не