Андрій Юрійович Курков - Бікфордів світ

мені, про минуле тебе, чи що, запитувати, коли я зараз хочу хорошого життя?

– Ну, якщо так… – заспокоївся Харитонов.

– Васильку… – солодко прошепотіла вона, – а ти радий, що знайшов мене?

– Аякже, – запевнив її Харитонов. – Я ось іще думаю, треба мені роботу знайти, щоб гроші в дім приносити.

– Ой, не поспішай! – посмутніла враз жінка. – Документи в тебе є?

– Так, матроська книжка.

– А після війни що робив?

– Як що?! – здивовано подивився на неї Харитонов. – Сюди йшов, шнур тягнув…

– Але ж стільки років уже минуло! – вигукнула Євдокія. – 3 військовими документами зараз тебе на роботу не візьмуть. Небезпечно це!

– Чому небезпечно? – перепитав Василь.

– Можуть подумати, що шпигун ти… якщо без документів.

– Так… – Харитонов важко зітхнув, навіть не знаючи, як про це і думати.

– Ну нічого, ти поки що так потихеньку тут живи, а я що-небудь придумаю, – пообіцяла жінка. – Може, за родича я тебе видам.

А за вікном усе так само летів сніг, тільки тепер він був уже потемнілий, як було потемнілим усе навкруги через вечір, що швидкоплинно наставав. У будинках навпроти засвітилися лампочки, й ледве помітними зірочками виднілися вони крізь цю темно-снігову пелену.

Минув тиждень, упродовж якого сніг то йшов, то не йшов. Із вулиць його прибирав тільки вітер, через що ходити було нелегко, проте вузькі стежини, протоптані в снігу сотнями чобіт і валянків, проходили майже через усі вулички та провулки і сходилися в одну точку перед прохідною трикотажної фабрики гамівних сорочок.

Увечері повернувшись із фабрики додому, Євдокія відразу почала готуватися до завтрашньої демонстрації.

– І як же ти без шинелі-то залишився! – охкала вона, метушачись навколо чоловіка.

Принесла від сусідів старе чоловіче пальто на ватиновій підкладці з собачим коміром, частково облізлим.

Василь приміряв його на себе.

– Принаймні не замерзнеш!

Харитонову не дуже сподобалася вага пальта, але, усвідомлюючи правоту дружини, він промовчав.

– Ну от! – утішено зробила висновок вона. – Пальто, шарф, сорочка; ще тобі червоний бантик із клаптика зроблю, а в мене ніби все теж є.

Висунувши з-під ліжка свій дерев'яний ящик, вона зняла з його верху кілька акуратно укладених гамівок, а знизу дістала плаття й інші ганчірки. Витягнула і блідо-зелене пальто, зшите, здавалося, з тієї ж тканини, що й покривало. Почистила його, поохкала, побачивши сліди молі, зашила маленькі дірочки й повісила в кухні провітрюватися.

Перш ніж лягати спати, вони одягнулися по-святковому і суворо оглянули одне одного, щоб усе було в порядку і ніякої вади не було. Залишившись більш-менш задоволеними, зняли й акуратно повісили на дерев'яні плічки завтрашнє урочисте вбрання, після чого, втомлені від приємного клопоту, а тому й щасливі, вляглися спати.

Фабричний гудок, басистий і протяжний, розбудив Євдокію, а вже вона розштовхала чоловіка, що не чув гудка.

– Вставай, милий! – торсала вона його за плечі. – Пора!

Побачивши, що Василь уже розплющує очі, Євдокія заспокоїлась і, накинувши халат, побігла на кухню готувати сніданок.

За годину вони вже виходили на засніжену вулицю.

Знову побачив Харитонов багатолюддя, що йде в один бік, і тільки тепер помітив, що були це в основному жінки, що йшли самі по собі, цілеспрямовано й самотньо. Тільки цього разу вони ніби не так поспішали.

Євдокія взяла його під руку й гордо озиралася на всі боки, чекаючи зустріти заздрісні погляди. І вона їх зустрічала, оскільки були вони єдиною парою, що рухалася по цій вулиці.

Сніг приємно поскрипував під ногами, повітря було чисте й колюче. На рудих бороді й вусах Харитонова негайно осів іній.

Дійшли до знайомого Харитонову стовпа перед розпуттям, де все ще висіла відозва до піонерів і жовтенят. Повернули ліворуч.

До вух Харитонова раптом долетіло знайоме цокання, і він сіпнувся, притиснувши ліктем руку дружини.

– Сьогодні не бійся! – заспокійливо прошепотіла вона йому.

Дійшовши до чергового розпуття, вони притишили ходу через жінок, які заполонили простір.

Спереду донісся чоловічий голос, посилений і спотворений рупором: «По чотири, по чотири шикуйтесь і проходьте. За загорожею чекайте!..»

Незабаром вони опинилися перед загорожею – пофарбованим переставним парканчиком, за яким на білому коні в білій шинелі сидів невисокий чоловік із гучномовцем у руках.

– Підстроюйтеся до колони! – командував він. – Жінка у ватяних штанях, ви ж бачите, що попереду вас тільки троє! Станьте четвертою! Наступні четверо, швидше, швидше!

Євдокія й Харитонов пірнули в людський струмочок, що утворився, і їх винесло до колони, де чиїсь сильні руки встановили їх у різних шеренгах. Харитонов опинився попереду і збоку.

– Давай поміняємося місцями! – зашепотів він.

– Почекай! – відповіла Євдокія. – Трохи пізніше, коли за нами більше людей буде.

Хвилин через десять Василь і Євдокія стояли поряд, упрохавши одну жінку стати назад.

– Чотирнадцята колона, приготуватися! – прозвучав уже інший чоловічий голос, більш владний і суворий. – І-і-і… лівою!

Колона почала марширувати, а разом із нею слухняно почали марширувати Харитонов і Євдокія. Спершу це було крокування на місці, але буквально через хвилину колона, поки що черепашачою ходою, рушила вперед, із кожним коротким кроком набираючи швидкість і рішучість.

– Ур-р-ра! – пролунав той же суворий голос.

І тут же вся колона вибухнула дзвінкими жіночими голосами, і були чутні в цих криках і стогін, і плач, і нестримна радість.

Харитонов крутив головою на ходу, намагаючись розглянути, повз що вони йдуть.

– Тримайте голову рівно! – прошипіла незнайома жінка, що крокувала справа. – Вам скажуть, коли й куди її повернути.

Він послухався.

Колона вийшла на широку вулицю, де будинки були вже триповерховими, але такими ж похмурими, як і на проспекті Свободи.

– Ур-р-ра! – знову крикнув чоловічий голос.

І знову над колоною вибухнув феєрверк жіночих голосів.

Харитонов не кричав. Було якось незручно своїм низьким голосом приглушати святковий крик.

– Дивися! – не повертаючи голови, зашепотіла Євдокія. – Ліворуч дивися! Мавзолей!

Харитонов глянув скоса і дійсно побачив дивну споруду із забарвлених у чорний колір колод.

– Я там була! – похвалилася пошепки Євдокія.

– А що там?

– Перший партсек нашого міста… – відповіла вона. – А саркофаг-то який красивий! Із кришталю, кажуть. Туди тільки ударників виробництва пускають. Шкода, ти не побачиш…

– Шкода… – пошепки погодився Харитонов.

– Ви замовкнете чи ні?! – знову зашипіла жінка, що йшла праворуч від Харитонова. – Ніякого виховання! Таке свято, а вони!..

Попереду показалася широка площа, вся в білому снігу, немов святковим килимом укрита, за нею височіла багатоповерхова будівля, що нагадувала дзвіницю, тільки без купола і хреста. Колона розміреним кроком вийшла на площу і попрямувала просто до цієї будівлі.

Євдокія спіймала погляд Харитонова й кивнула на балкон третього поверху, де привітно махав рукою чоловік у чорному пальті й такого ж кольору