Люко Дашвар - Биті є. Макс

– Землю купуй! – не роздумує Перепечай. – Інше – мотлох. Прикупи десь в одній області район невеличкий.

– Так не продається земля…

– То для усіх не продається. І правильно, бо полізуть – не відіб’єшся.

– Допоможеш?

– А наливочки привезеш?

– Привезу.

– І я допоможу, – Перепечай наливає собі ще, зиркає на онука. – Грошей багато?

– Два мільйони…

– Хіба то гроші? Дріб’язок! Ото профінькай і забудь. Хто дав? Батько? Тим більш профінькай! Щоб не висів над тобою, як клізма над дупою. Нема грошей! Хай повіситься! Ми з тобою справами капітальними займемося.

Макс дивиться на діда сумно.

– Не любиш ти тата.

– Чому ж це не люблю?! – щиро дивується Перепечай. – Просто критикую. Ти, Максимку, мене уважно слухай… Батьківські гроші – то маячня. Свій кадуцей треба мати.

– Що за кадуцей?

– Ото… Ще по Європах тинявся. Кадуцей – жезл Гермеса. Хто кадуцей має – той недоторканний.

– Гроші…

– Свої гроші! І справи… З такими людьми, що у них «кадуцей» на лобі написано, – повчає, знову прикладається до пляшки. – Нічого… Навчу. А ті два лимони – в офшор.

– І так в офшорі.

– В інший офшор! Щоб батько не знав, де твої гроші і скільки їх. Відривайся вже від цицьки.

– Давно хочу.

– Допоможу… І людину дам довірену. Щоб проконсультувати тебе могла будь-якої миті.

– Я і сам нібито…

– Забудь про свої книжки. Августа слухай – Август не підведе.

– Августа? – Макс не вірить вухам. – Закса? І він на тебе працює? А я думав, на тата.

– То тільки твій тато й досі не може втямити, що він на мене працює, – роздратовано бурчить Перепечай.

Уже і ніч повіки стуляла, а старий з малим ще довго балакали. І тільки коли Макс розпрощався і пішов, Перепечай вилив у чарку залишки лікеру, проковтнув і сказав у порожнечу:

– «Критикую»… Не люблю! Засрав Жені життя, тварюка.

Притулився спиною до крісла, усміхнувся недобре. «Встигну, – подумав. – Рік – то чимало». Про злоякісну неоперабельну пухлину, що вже вчепилася метастазами у хребет старого, не знав ніхто, крім лікарів приватної клініки, які й оголосили вердикт: часу в Перепечая – максимум до наступної весни…

– Устигну, – впевнено повторив уголос.

Дору мучила совість. Чому щастя таке нахабне? Скрутило руки, учепилося за ноги, не відпускає від Данка. Їй же до Португалії час. І годі собі брехати, що грошей мало, шлях важкий. Паспорт закордонний має, Галі написати, щоб грошей позичила… Чи Ромкові… І рушати. Та всесильне щастя кожного нового дня скеровувало тільки в один бік – до Данка, заполоняло душу ніжною радістю і якось змилостивилося, прошепотіло Дорі на вушко: а ти навчися говорити, а потім уже до мами рушай. Це ж як вона зрадіє, коли ти знайдеш її і скажеш: «Мамо…» Поважна причина! Усміхнулася: ги-ги на видиху. За рік говорити навчиться, а тоді вже й у мандри. Аби сил вистачило.

А сили навесні геть розтанули. Першою забила на сполох Ганна Іванівна: коли ж Дора спить?! Усю ніч працює, увесь день з Данком не розлучається, на кілька хвилин тільки на Троєщині з’являється: помитися, перевдягнутися, попрати-попрасувати, кроленя Боні нагодувати, цьомнути в ніс і зникнути. Змарніла, тільки очі сяють.

– Мені твоєї допомоги, дитино, треба, – сказала якось.

– Так! Що завгодно! – Дора їй жестами. – Що робити?

– Стала боятися маму саму вдома лишати, – збрехала секретарка. – Астма, серце… Не могла б ти бути біля неї з ранку до третьої дня? Після третьої сусідка увесь час вдома. Допоможе, як раптом мамі погано стане.

Дора закивала, Ганну Іванівну обійняла – от і не хвилюйтеся! Й на мить не відійду. Наступного дня старенька секретарчина мама обережно укрила Дору стареньким вовняним пледом, набрала доньку.

– Спить, – доповіла.

– От і добре, – сказала Ганна Іванівна. – Тепер я спокійна.

А на серці – ні. Чим усе то закінчиться? Час від часу перетиналися у кав’ярні з Данковою матір’ю, ділилися новинами. Пахне Португалією? Ніби ні. Одного Світлана Діброва втямити не може: чому Данко навідріз відмовляється її з Дорою знайомити? Уже кілька разів натякала: запроси до нас свою дівчину. А син тільки всміхається: не час. Одне діло зробимо, от тоді вже… Що за діло? Чим вони там займаються?

Ганна Іванівна згадувала власну доньку – жодної звістки за останні чотири роки – тільки зітхала сумно:

– Ну, не книжки ж читають…

Данко розпочав з книжок. Сидів посеред студії, вказував на літери, старанно вимовляв уголос:

– Р… І… О… Ріо…

Дора знічено дивилася на Данкові вуста, беззвучно повторювала, та вимовити вголос не могла, лякалася – сльози на очах, і все закінчувалося гарячими обіймами.

– Не плач! Тільки не плач! І не бійся! Ми зможемо… – шепотів Данко.

Дора вивільнялася з Данкових обіймів, писала у смартфоні, бо ніяк не хотіла розмовляти з ним жестами: «Вибач… Не треба…»

– Треба! Просто довірся мені. Я… ще не знаю як! Чесно. Але я знаю, що зможу… Я буду пробувати по-різному. От навушники. Вдягни. Зроблю звук на всю котушку. Раптом ти почуєш…

«Ні», – хитала чорними кучерями. В школі було досхочу навушників. Дора… не чула.

– А я щось інше вигадаю! Я розумний! – не здавався.

Опускала очі долу. Ну, як йому пояснити? Може, говорити трохи? Ромко навчив. І «Данко» вимовити змогла б. І «не боюся». Та перед очима одна картинка: файна хата пані Жені, Дора стоїть перед чорним дзеркалом, старанно вимовляє: «Мама… Дора…», до кімнати влітає хазяйка: «Якого мичиш?!»

…Дора не хоче, аби Данко чув, як вона… мичить… А по-іншому – ніколи не зможе.

І билися б до скону, та наприкінці квітня фотограф, що разом із Данком винаймав студію і спеціалізувався виключно на комерційній фотографії, отримав два замовлення на фотозйомку весіль в один і той самий час. Не пожлобився, віддав одне Данкові.

– Свєт! Тисяча баксів за день! – хвалився Данко матері. – За оренду наперед заплачу, усім подарунків накуплю…

– І наїсися смачного на халяву, – сказала Свєта Сергіївна, перехрестилася подумки: аби квитків у далекі краї не купував.

– Наїмося! – розсміявся Данко. – Зі мною Дора їде.

– Їде? – перелякалася. – І далеко?

– Весілля за містом, – заспокоїв. – Жирне… Цілу базу відпочинку орендували.

Дора ніколи раніше не бачила такого розкішного дійства. З кортежем нареченого з білих лімузинів рівно опівдні під’їхали до уквітчаних трояндами воріт – наче у казці з’явилися посеред густого і рівного, ніби причепуреного лісу. Дружко нареченого щось гаркнув охороні – ворота розчинилися, і вся компанія покотилася на територію бази. А тут не база – Персія! «Тисяча і одна ніч»… Величезне шатро, павичі, прислуга у тюрбанах