Агата Крісті - П'ятеро поросят

я була маленькою. Вона кинула в мене прес-пап'є. Ніколи не натякайте про цей випадок в її присутності. Прошу вас! Це її страшенно нервує.

— А пані Крейль пригадувала коли-небудь про це?

— Зрідка. Вона передбачала, що я в курсі справи. Пригадую, одного разу мені сказала: «Я знаю, що ви вважаєте, ніби я занадто балую Анжелу, але ж у мене вічне почуття, що ніщо не може винагородити зло, якого я їй завдала…» І іншого разу: «Коли знаєш, що на все життя спотворив іншу людину, — це найтяжче ярмо, яке будь-хто може нести…»

— Дякую вам, мадемуазель Уільямс. Це все, що я хотів знати.

Сесілія Уільямс мовила різким голосом:

— Я вас не розумію, пане Пуаро. Ви показали Карлі мій звіт про трагедію?

Пуаро підтвердив.

— І ви все ж вважаєте?..

— Подумайте. Проходячи повз лавку торгівця рибою і бачачи у вітрині дюжину риб, ви вирішуєте, що то справжні риби, так? А от одна з них могла виявитися бутафорією.

Мадемуазель Уільямс відповіла високомірно:

— Цілком можливо, до того ж…

— Мабуть, так. Одного разу мій приятель узяв муляж риби (це було його ремесло, розумієте?), щоб порівняти її із справжньою. І коли б ви побачили в якійсь вітальні вазу з квітами цінії у грудні місяці, то, мабуть, вирішили б, що вони штучні. А вони могли виявитися справжніми квітами, привезеними літаком із Багдада.

— Який зміст цього пустослів'я? — запитала мадемуазель Уільямс.

— Сенс у тому, щоб показати вам, що на все ми повинні дивитися очима розуму.

Пуаро уповільнив крок, наближаючись до будинку, що виходив на Реджентс-парк, По суті, думав він, йому нічого дізнаватися в Анжели Уоррен. Єдине запитання, яке він справді хотів би їй задати, могло ще зачекати. Але невтолима пристрасть до симетрії привела його туди. П'ятеро людей! Отже — п'ятеро запитань.

Анжела Уоррен прийняла його з певним роздратуванням.

— Ви розкрили що-небудь? Прийшли до якогось висновку?

Пуаро поволі кивнув головою.

— Я почав, зрештою, просуватися вперед.

— Філіп Блейк?

Її тон був не то стверджувальним, не то запитальним.

— Мадемуазель, я не хотів би зараз нічого говорити. Ще не настав час. Про що я вас прошу — це бути настільки люб'язною і приїхати в Хандкросс Менор.

Анжела запитала, ледь нахмурившись:

— Що ви збираєтесь робити? Поновити події, які відбулися шістнадцять років тому?

— Можливо, поглянути на них з яснішої позиції. Ви приїдете?

Анжела Уоррен тихо відповіла:

— Звичайно, приїду. Буде цікаво подивитись… Можливо, тепер я побачу цих людей з яснішої позиції, як висловилися ви.

— І ви візьмете з собою листа, якого мені тоді показували?

Анжела Уоррен спохмурніла.

— Лист був написаний для мене. Він належить тільки мені! Я показала його вам з дуже серйозної виправдувальної причини. Але в мене зовсім нема бажання дозволити читати його стороннім людям, які не користуються моєю симпатією.

— Дозвольте дати вам пораду в цьому?

— І не говоріть! Я візьму листа з собою, але скористаюся своїм власним розумом, який, осмілюся вважати, незгірше вашого.

Пуаро на знак покірності підняв руку. Він устав, збираючись іти.

— Дозвольте задати вам маленьке запитання?

— А саме?

— Під час тих трагічних подій ви якраз закінчували читати книгу «Місяць і шість жнив» Сомерсета Моема?

Анжела широко розкрила очі, скрикнула:

— Мені здається… так, справді так! Звідки вам це відомо?

— Я хотів довести, мадемуазель, що я трохи ніби чаклун. Є речі, про які я знаю без будь-чиєї розповіді.

ПОНОВИНИ

Полудневе сонце заливало своїм промінням лабораторію у Хандкросс Менор. Принесені туди кілька крісел і диван скоріше підкреслювали занедбаність кімнати, ніж її умеблювання.

Злегка посіпуючи себе за вуса, Мередіт Блейк недоладно розмовляв з Карлою. Заїкнувшись, він сказав:

— Моя дорога, ви надто схожі на свою матір і все ж не подібні з нею…

— У чому ця схожість і неподібність?

— У вас її колорит, манера рухатися, але ви — не знаю як висловитись, — ви покладистіша, ніж була вона.

Філіп Блейк похмуро дивився у вікно, нервово барабанячи по склу.

— Який сенс всієї цієї затії? — промимрив він. — Такий прекрасний день…

Еркюль Пуаро поспішив заспокоїти його.

— Так, я прощу вибачення… Це, звичайно, непростимо… Я зриваю партію в гольф… Але, бачте, пане Блейк, ідеться про дочку вашого кращого друга. Ви ж можете пожертвувати задля неї одною грою?

Слуга доповів:

— Мадемуазель Уоррен.

Мередіт пішов їй назустріч.

— Як мило, що ви знайшли час прийти, Анжело, — сказав він. — Я знаю, ви дуже зайняті… — І провів її до вікна. Карла сказала:

— Доброго дня, тіточко Анжело. Я читала вашу статтю в сьогоднішньому «Таймсі». Приємно бути ріднею знаменитості. — Вона показала на високого юнака з сірими очима, вольовим підборіддям і рішучим поглядом. — Рекомендую вам Джона Реттері… Ми збираємося з ним одружитися.

Мередіт надався зустріти наступного відвідувача:

— О, мадемуазель Уільямс! Минуло стільки часу, відколи ми бачилися…

Тонка, тендітна, до кімнати зайшла стара гувернантка, її погляд на мить зупинився на Пуаро, затим перебіг на постать із квадратними плечима, в добре скроєному твідовому костюмі.

Анжела Уоррен підійшла до неї і усміхнулась.

— Я відчуваю себе знову школяркою.

— Я дуже горджуся вами, моя дорога, — сказала мадемуазель Уільямс. — Ви виявили мені честь. А ця дівчина… це, мабуть, Карла? Вона мене вже не пам'ятає. Вона ж була надто маленька.

Філіп Блейк сказав роздратовано:

— Що значить все це? Мені ніхто не говорив…

Еркюль Пуаро взяв слово.

— Я назву це екскурсією в минуле. Чи не хотіли б ви всі присісти? Таким чином, ми будемо разом, коли з'явиться остання запрошена. І коли вона буде з нами, ми зможемо розпочати справу, заради якої зібралися. Ми викликатимемо привиди!

— Що за дурниці?! Чи не збираєтеся ви зайнятися Спіритизмом?

— Ні, ні! Ми тільки обміркуємо деякі події, що відбулися давно. Обміркуємо їх і, можливо, зуміємо побачити ясніше, як вони відбувалися. Що ж стосується привидів — вони не зможуть матеріалізуватись, але звідки нам відомо, що їх нема в цій кімнаті, хоч ми й не можемо їх бачити?

Звідки відомо, що Еміас і Керолайн Крейль не перебувають тут і не слухають нас?

Блейк сказав:

— Це не має ніякого сенсу, — і замовк, бо двері знову відчинились, і слуга оголосив, що прибула леді Діттишем.

Ельза Діттишем увійшла з тою властивою їй надмірною зухвалістю і безцеремонністю. Коротко усміхнулася Мередіту, уважно і холодно глянула на Анжелу і Філіпа, сіла на стілець біля вікна на деякій відстані від останніх; розстебнула дорогі, світлого кольору хутра і відкинула їх назад. Осягнувши поглядом кімнату, вона на мить зупинила зір на Карлі, яка