Джонстон Мак-Келлей - Знак Зорро

— Не згадуйте краще святих, сеньйоре-хвалько і п’яниця!

— А чи не бажаєте ви, брате, знову покуштувати батога? Я приїхав у справі його превосходительства. Не затримуйте мене довше! Що сказав наймиліший розбійник?

— Нічого такого, що я мав би право повторити вам, сеньйоре, — відповів брат Філіп.

Сержант Гонзалес грубо відіпхнув його й ввійшов у передпокій, а слідом за ним увійшли двоє кавалеристів.

— Засвітіть канделябр, — наказав Гонзалес солдатам, — Візьміть свічки, якщо зможете знайти їх тут. Ми обшукаємо будинок.

— Ви обшукуватимете мій бідний дім? — скрикнув брат Філіп. — Що ж ви розраховуєте знайти? — запитав він.

— Я розраховую знайти той товар, що наймиліший сеньйор Зорро залишив тут.

— І що ж, ви думаєте, він залишив тут?

— Ха! Пакет із платтям, я припускаю! Мішок з награбованим добром! Пляшку вина! Сідло для лагодження! Що міг залишити цей молодець? Одна річ запам’яталася мені: кінь сеньйора Зорро віз двох, коли під’їжджав до вашого будинку, і на ньому не було нікого, крім сеньйора Зорро, коли він від’їжджав.

— І ви розраховуєте знайти…

— Другу половину кінської поті, — розсміявся Гонзалес. — Якщо не вдасться знайти її, то ми спробуємо скрутити вам руки, щоб побачити, чи можна змусити вас говорити правду.

— Ви насмілитеся? Ви хочете так образити ченця? Ви принизитеся до катувань?

— Борошняна підбовтка і козяче молоко, — сказав сержант Гонзалес. — Ви пошили в дурні мене один раз, але вам це не вдасться вдруге. Обшукайте будинок, кавалеристи, і пам’ятайте, що треба зробити це добре! Я залишуся тут і підтримаю компанію цьому кумедному братові. Я спробую довідатися, які були його почуття, коли його карали батогом за шахрайство.

— Боягузе і худобо! — загримів брат Філіп. — Настане день, коли переслідування скінчаться…

— Борошняна підбовтка і козяче молоко!

— Коли це все припиниться і безчесних людей покарають по заслугах?! — вигукнув брат Філіп. — Коли ті, хто заснував тут багату імперію, самі пожнуть плоди своєї праці замість того, щоб в них усе розтягали безчесні політикани і люди, які користуються їхньою прихильністю?!

— Козяче молоко і борошняна підбовтка, брате!

— Коли буде тисяча сеньйорів Зорро, а якщо потрібно, то й більше, щоб їздити уздовж і поперек Ель Каміно Реаль і карати тих, хто чинить незаконно?! Іноді мені хотілося б не бути ченцем, щоб мати можливість самому утнути таку штуку.

— Ми б схопили вас за дві секунди і випрямили б мотузку вагою вашого тіла, — відповів йому сержант Гонзалес. — Якби ви більше допомагали солдатам його превосходительства, то напевно його превосходительство ставився б до вас прихильніше.

— Я не допомагаю поріддю диявола! — сказав брат Філіп.

— Ха! Тепер ви починаєте гніватися, а це проти ваших правил. Хіба не обов’язок брата приймати усе, що зустрічається на його шляху, і дякувати за все, не звертаючи уваги на те, як сильно це зачіпає його? Відповідайте ж мені на це, ви, гнівний старий!

— Ви стільки ж знаєте про правила й обов’язки францисканців, як кінь, на якому ви їздите.

— Я їжджу на розумному коні, на шляхетній тварині. Він з’являється на мій заклик і пускається чвалом, коли я накажу. Не глузуйте з нього, поки не поїздите на ньому самі. Ха! Чудовий жарт!

— Ідіот!

— Борошняна підбовтка і козяче молоко! — пирхнув сержант Гонзалес.

Розділ XXXIV

КРОВ ПУЛІДО

Обидва кавалеристи повернулися до кімнати. Вони старанно обшукали будинок, оглянувши кожний куток, і не знайшли нікого, крім тубільців-слуг; останні були занадто налякані, щоб говорити неправду, і всі заявили, що не бачили в будинку нікого стороннього.

— Ха! Добре заховано, без сумніву, — сказав Гонзалес. — Брате, а що там у кутку кімнати?

— Стоси шкур, — відповів брат Філіп.

— Я дивився на них час від часу. Торговець із Сан-Габріель, очевидно, мав рацію, коли твердив, що шкури, куплені у вас, кепсько вироблені. Ці такі ж?

— Я думаю, ви побачите, що вони чудові.

— Тоді чому ж вони ворушаться? — запитав сержант Гонзалес. — Тричі помітив я, як край стосу рухався. Солдати, шукайте там!

Брат Філіп підхопився на ноги.

— Досить цих дурниць! — скрикнув він. — Ви шукали і нічого не знайшли. Обшукайте тепер сараї. Йдіть. Принаймні дозвольте мені бути хазяїном у моєму будинку. Ви досить порушували мій спокій.

— Ви дасте урочисту клятву, брате, що немає нічого живого під цими стосами шкур?

Брат Філіп вагався. Сержант Гонзалес посміхнувся.

— Ще не готові дати брехливу присягу, є? — запитав сержант. — Я так і припускав, що ви будете вагатися, мій миленький францисканцю. Солдати, обшукайте стоси!

Обидва солдати направилися в куток, але вони не пройшли і половини відстані, як сеньйорита Лоліта Пулідо вийшла із-за стосів.

— Ха! Знайдено, нарешті! — скрикнув Гонзалес. — От пакет, що сеньйор Зорро залишив на збереження братові! і прекрасний же це пакет! Назад до в’язниці піде вона! і ця втеча зробить остаточний вирок ще суворішим!

Але в жилах сеньйорити текла кров Пулідо. Гонзалес не взяв цього до уваги. Сеньйорита підійшла до краю стосу шкур, так що світло від канделябра падало прямо на неї.

— Зачекайте, сеньйори!

Вона вихопила з-за спини довгий гострий ніж, яким користуються кушніри, приставила вістря ножа до своїх грудей і хоробро дивилася на своїх переслідувачів.

— Сеньйорита Лоліта Пулідо не повернеться до брудної в’язниці ні тепер, ні потім, сеньйори! Скоріше вона встромить собі цей ніж у серце і помре, як повинна вмерти жінка шляхетної крові. Якщо його превосходительство бажає мертвого бранця, то він може одержати одного з них.

Сержант Гонзалес скрикнув з досади. Він не сумнівався, що сеньйорита Лоліта зробить так, як говорить, при першій же спробі солдатів схопити її. Якби він мав справу зі звичайним арештантом, він міг би наказати все ж таки зробити цю спробу, але зараз не почував упевненості, що губернатор вважатиме його вчинок правильним. Усе-таки сеньйорита Лоліта була дочкою кабальєро, самогубство могло заподіяти неприємностей його превосходительству. Воно могло стати іскрою на пороховому складі.

— Сеньйорито, той, хто заміряється на своє життя, піддається вічному прокляттю, — сказав сержант. — Запитайте брата. Ви тільки під арештом, але ще не засуджені. Якщо ви безвинні, то немає сумніву, що будете незабаром випущені на волю.

— Тепер не час для брехливих промов, сеньйоре, — заперечила дівчина. — Я прекрасно розумію обставини і сказала, що не повернуся до в’язниці. Ще один крок і я уб’ю себе.

— Сеньйорито… — почав брат Філіп.

— Дарма намагаєтеся зупинити мене, добрий брате, — перервала вона. — Я ще не втратила гідність. Його превосходительство одержить тільки моє мертве тіло.

— От так миленька халепа! — скрикнув сержант Гонзалес. — Я вважаю, що нам не залишилося нічого іншого, як піти і