Пітер Хьог - Тиша

Вони перетнули концертне приміщення, де стояв «Стейнвей». Зимовий сад був просто перед ними.

— Почекай надворі, — сказав Каспер. — На випадок, якщо Жінки підуть за нами.

Він увійшов до приміщення. Всі стіни в ньому були скляні. У самісінькому кінці, за стіною, виднівся басейн, що світився, немов блакитний коштовний камінь. Далі, за басейном, було урвище метрів тридцять — униз до вогнів Торбека. За вогнями виблискувало море. Каспер запнув довгі білі завіси на вікнах.

Людина в кріслі дивилася не на вид за вікном, вона сиділа обличчям до власного віддзеркалення у високому дзеркалі. Вона була в білому халаті, шкіра її все ще горіла після сауни.

На поличці під дзеркалом Каспер знайшов перукарські ножиці та гребінець.

Очі людини в дзеркалі спинилися на Каспері. Відзначили білу куртку. Інтерес в очах згас.

Ось так ми, люди, й помиляємося. Ми не помічаємо по-справжньому несподіваного, коли воно постає перед нами перебране в буденний одяг.

— Хайді запізнюється на кілька хвилин, — сказав Каспер.

І став у нього за спиною.

Він був Касперового віку. У нього було тіло атлета. Або циркового артиста.

Тим кінцем гребінця, на якому були великі зубці, Каспер підняв волосся у нього на потилиці. Так, що тому не було видно в дзеркалі. І зістриг пасмо волосся просто біля самісінької шкіри.

Він прочинив свій слух, щоб почути цю людину.

Він почув її ставлення до матеріального світу. Глибокі тони, ті частоти, які й надають руху фізичним об’єктам.

Він почув гроші — більше, ніж він чув будь-коли. Він почув будинки. Автівки. Почув майбутнє. Золоті економічні можливості.

Він почув його сексуальність. Вона звучала надзвичайно цікаво. Мужність, але з яскравими відтінками жіночності. Він міг би завоювати будь-яку жінку. І більшість чоловіків.

Каспер слухав регістр його почуттів, він був широкий, нюансований і вибухонебезпечний. Багато світла й багато пітьми, в однакових пропорціях — як у Моцарта.

Він почув його серце. Це був великий звук. Великодушний. Гарячий.

Він почув високі частоти. Винахідливість. Інтуїцію. Інтелект. Це були багаті звуки — людина ця вібрувала від внутрішнього життя.

Пасмо за пасмом Каспер збирав волосся на потилиці. І методично, з глибоким задоволенням — якщо брати до уваги той факт, що він уперше в житті когось стриг, — дуже коротко зістригав волосся на витончено зігнутій потилиці.

Очі Йосефа Каїна в дзеркалі були непритомні. Він не бачив самого себе. Він дивився всередину.

І тоді Каспер почув дірку. Це була свого роду внутрішня звукова тінь. Беззвучна ділянка в системі цієї людини. Десь між серцем і solar plexus.

Він відклав ножиці. На поличці за кріслом стояли пластмасові пляшечки з різними фарбувальними сумішами. Він відкрив одну з них. Це виявилася хна. За десять років до того, як це увійшло у вжиток, Хелене Кроне раз на півроку хною малювала мавританські завитки на своїх міцних ногах.

Каспер знайшов маленький пензлик. Поволі й старанно, як і до того поза полем видимості для того, хто сидів у кріслі, він почав наносити на пострижену потилицю тонкий шар червоної фарби.

— Я стриг Вільгельма Кемпфа, — повідомив він. — На початку сімдесятих. Коли був усього лише новою зіркою в перукарському училищі. Він розповідав про Гітлера. Він зустрічався з ним у сорок четвертому. У Берґхофі. Єва Браун знайшла Кемпфа і Фуртвенґлера. І Гізекінґа[49]. Щоб влаштувати концерт, який порадував би фюрера. З цього так нічого й не вийшло. Але вони склали репертуар. Улюблені твори Гітлера. Дещо з оперет Леґара. Кілька пісень Штрауса. Марш «Баденвайлер». «Серенада на ослі». Уривки з «Мейстерзінґерів». Кемпф прислухався до системи Гітлера. Він сказав мені, що особистість цієї людини була, по суті, в порядку. Маленька, але в порядку. Але десь у ній була дірка. Через цю дірку струмував деструктивний колективний шум. Розумієте? Лихих людей не існує. У кожній людині завжди звучить співчуття. Тільки ті місця, де в нашій людяності є дірки, де ми не резонуємо, ці місця небезпечні. Там, де ми відчуваємо, що стоїмо на службі вищій справі. Тут ми й повинні запитати самих себе: а чи справді це вища справа? Ось тут ми й попадаємося. В інших культурах це називають демонами. У нас для цього немає відповідного слова. Але я чую це. Це бойова тривога. Колективний гнів.

Очі чоловіка у дзеркалі спостерігали за Каспером.

— Ти хто, чорт забирай? — спитав він.

Голос був чорний, як нічне небо. М’який, немов чотириста квадратних метрів костюмного оксамиту.

Каспер узяв з полиці маленьке люстерко. Показав чоловікові його потилицю.

Йосеф Каїн у перукарському кріслі закляк. Гітлер теж утратив би зосередженість. Якби побачив себе коротко постриженим і пофарбованим хною. Підборіддя відвисло. Звук відкрився. Каспер говорив у відкриваний простір.

— У твоєму звучанні — дірка. У всіх нас є пошкодження. Але в тебе вона велика. Не можна порівняти її з діркою Гітлера. Не треба намагатися уподібнитися великим. Але вона досить велика. Це якось пов’язано з дитинством. Це завжди якось пов’язано з дитинством. Можливо, ти ріс бідуючи. Можливо, у тебе не було батька. Це може пояснити жадобу наживи. Прагнення до влади. Дірка пов’язана з двома обставинами. Вона закриває серце. Ти відчуваєш дітей? Ти пам’ятаєш, як сам був дитиною? Ти відрізав дівчинці пальці?

Обличчя чоловіка у дзеркалі стало тьмяним. Звук його більше вже не був відкритий, він був тепер закодований.

Франц Фібер зайшов до кімнати. Відсунув завісу. Якийсь чоловік прямував до зимового саду. Кремезний чоловік із слуховим апаратом.

Каспер нахилився. Його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від Каїнового обличчя.

— Мені сорок два роки. Знаєш, якого висновку я дійшов за ці роки? Пекло. Це не якесь конкретне місце. Пекло транспортабельне. Ми всі носимо його в собі. Варто нам тільки втратити контакт з властивим нам природженим співчуттям, і раз-два — пекло тут як тут.

Каспер відчував перукарські ножиці в руці. Він дивився на шию людини, що сиділа перед ним. Туди, де за щелепною кісткою проходить sterno cleido[50]. Досить було б одного удару. Кінці ножиць пройшли б через основу черепа в мозок. У світі стало б на одну чорну звукову дірку менше.

Він заплющив очі. Прислухався до гніву. Це був не його гнів. Він прийшов крізь дірку в його системі. Акустично ми всі перфоровані, як швейцарський сир. Хто має право бути катом іншої людини?

Він випростався.

Людина, що сиділа в кріслі, провела рукою по потилиці. Подивилась на руку. Вона була червоною від хни.

— Не так уже важливо, — зауважив Каїн, — хто ти.