Жорж Санд - Консуело

— О! Тепер тобі вже не знайти її у Венеції! — злобливо сміючись і тріумфально дивлячись на нього, мовила Корилла. — Вдосвіта вона сіла на корабель і вирушила до Пеллестрини. Зараз вона вже далеко. Дзустіньяні, якого вона обдурила (він уважав, що користується в неї успіхом), просто в нестямі, занедужав навіть. Щойно за його дорученням був у мене Порпора, він просив мене співати сьогодні ввечері. Стефаніні, якого театр страшно стомив і який жадає відпочити, нарешті, у своїй віллі, мріє, щоб ти відновив свої дебюти. Отже, знай: завтра тобі належить знову виступити в «Гіпермнестрі». Зараз я йду на репетицію, на мене чекають. Якщо ти мені не віриш, піди прогуляйся містом — сам переконаєшся в істинності моїх слів.

— О фуріє! Ти перемогла! — скрикнув Андзолето. — Але ти вбиваєш мене!

І він упав непритомний на перський килим куртизанки.

Розділ 21

У найнезручнішому становищі після втечі Консуело опинився граф Дзустіньяні. Давши привід думати й говорити всій Венеції, що буцімто діва, яка дебютувала, — його коханка, як міг він без шкоди для свого самолюбства пояснити її блискавичне, таємниче зникнення тепер — ледве він освідчився їй?

Щоправда, декому спадало на думку, що граф, ревнуючи свій скарб, заховав співачку в одній зі своїх заміських вілл. Але коли Порпора із властивою йому суворою правдивістю розповів, що його учениця в Німеччині й чекатиме там на його приїзд, людям залишалося тільки сушити собі голову над причинами такого дивного вчинку. Граф, аби обдурити оточуючих, робив вигляд, начебто анітрошки не здивований і не ображений, але прикрість, мимо його волі, проривалася назовні, і всім стало ясно, що успіху в Консуело, з яким його вітали, ніколи не існувало. Незабаром більша частина істини виплила назовні: довідалися й про зраду Андзолето, і про суперництво Корилли, і про розпач бідолашної іспанки, яку всі заходилися гаряче й щиро жаліти.

Першим бажанням Андзолето було бігти до Порпори, але старий суворо відштовхнув його.

— Облиш мене розпитувати, марнолюбний юначе, безсердечний і невірний, — відповів йому з обуренням професор, — ти ніколи не був вартий любові цієї найшляхетнішої дівчини й ніколи не дізнаєшся від мене, що з нею сталось. Я докладу всіх зусиль, аби сховати від тебе її слід; якщо ж коли-небудь ви випадково зустрінетеся — сподіваюся, що образ твій настільки зітреться з її серця й пам'яті, наскільки я цього хочу й домагаюся.

Від Порпори Андзолето вирушив на Корте-Мінеллі. Кімнату Консуело було вже здано новому мешканцеві й усю заставлено предметами його виробництва. Це був робітник, який виготовляв дрібні вироби зі скла. Він давно жив у цьому будинку й тепер весело перетягав сюди свою майстерню.

— А, це ти, синку! — звернувся він до юного тенора. — Певно, зайшов провідати мене в новому приміщенні? Славно тут у мене буде, і дружина рада-радісінька, що тепер зможе розмістити внизу дітвору. Ти що дивишся? Чи не забула чого, бува, Консуеліна? Шукай, милий, дивися гарненько! Я за це в образі не буду.

— А куди ж поділи її меблі? — запитав Андзолето. У нього защеміло серце, коли він побачив, що в цьому місці, пов'язаному з найкращими, найчистішими радощами його колишнього життя, не залишилося від Консуело ніякого сліду.

— Меблі внизу, у дворі. Вона подарувала їх старій Агаті. І добре зробила: баба бідна й хоч трошки вторгує за них. Так, Консуело завжди була добра. Вона не тільки нікому не заборгувала, але, ідучи, ще всіх потроху обдарувала. Тільки розп'яття й узяла із собою. Але все-таки якось дивно вона виїхала: серед ночі, нікого не попередивши. Вдосвіта з'явився пан Порпора, розпорядився всім, немов за заповітом. Усі сусіди жалкували за нею й тільки втішалися тим, що тепер вона, мабуть, буде жити в якому-небудь палаці на Великому каналі, — адже вона стала багатою, важливою синьйорою. Я завжди говорив, що вона зі своїм голосом далеко піде. А вже скільки вона працювала! Коли ж весілля, Андзолето? Сподіваюся, ти мене не обминеш — візьмеш у мене побільше дрібничок, аби обдарувати дівчат нашого кварталу?

— Звичайно, звичайно, — промимрив, розгубившись, Андзолето.

Зі смертельною тугою в душі вискочив він у двір, де в цей час місцеві кумоньки продавали з аукціону ліжко й стіл Консуело, — ліжко, на якому стільки разів він бачив її сплячою, стіл, за яким вона завжди сиділа, розбираючи ноти…

— Боже мій! Від неї вже нічого не залишилось, — мимоволі вирвалося в нього, і він утік, заламуючи руки.

У цю хвилину він готовий був заколоти Кориллу.

Через три дні вони з Кориллою з'явилися на сцені, і обох їх було жорстоко освистано. Довелося навіть, не закінчивши вистави, опустити завісу. Андзолето був у нестямі від люті, Корилла — незворушна.

— Ось до чого довело мене твоє протегування! — сказав він їй погрозливим тоном, коли вони залишилися наодинці.

— Не багато ж треба, щоб засмутити тебе, бідолашний хлопчику, — з дивним спокоєм відповіла йому примадонна, — видно, що ти зовсім не знаєш публіки й ніколи не наражався на її примхи. Я до того була впевнена у провалі, що навіть не потрудилася повторити роль; тебе ж не попередила тільки тому, що знала — у тебе не вистачить хоробрості вийти на сцену, якщо ти знатимеш заздалегідь, що тебе освищуть. А тепер тобі треба знати, що нас очікує попереду: наступного разу до нас поставляться ще гірше; можливо, три, чотири, шість, вісім вистав пройдуть у такий спосіб. Але серед цих бур викується партія на нашу користь. Якби ми були найнезначнішими акторчиками на світі, дух суперечності й незалежності однаково створив би нам завзятих прихильників. Є багато людей, які уявляють, що вони стануть поважнішими, ображаючи інших; але чимало й таких, які вважають, що заступаючись за інших, вони цим підносять себе. Після десятка вистав, коли театральна зала являтиме собою бойовище свистків і оплесків, непіддатливі знесиляться, упертюхи надмуться, і ми з тобою вступимо в нову еру. Та частина публіки, що нас підтримувала, сама не знаючи як слід чому, буде слухати нас доволі холодно. Це буде мовби нашим новим дебютом. І отут-то нам з тобою потрібно буде захопити, заполонити слухачів! Під цей момент я пророкую тобі великий успіх, любий Андзолето: злі чари, що тяжіли над тобою, встигнуть розвіятися, ти потрапиш в атмосферу доброзичливості й похвал, і це вдихне в тебе колишні сили. Згадай враження, яке ти справив, коли вперше співав у Дзустіньяні. Ти не встиг тоді закріпити свою перемогу: більш блискуча зірка затьмарила тебе; але ця зірка зникла за обрієм, і