Тадеуш Доленга-Мостович - Знахар

Якщо він зрозуміє речення чи запитання, це буде доказом, що він не той, за кого його мають. А тоді можна й продовжити пошук причин…

Невдовзі, їдучи окружною дорогою до Радолишок, Лешек зустрів знахаря, коли той повертався з містечка. Зупинив мотоцикл, уклонився і, кивнувши на жмут якихось трав, що їх Косиба зібрав край дороги, запитав:

— А від якої ж це хвороби, пане Косибо?

— Це дягель. На серце допомагає, — ввічливо, проте холодно відказав знахар.

Аби прихилити його й втягнути в розмову, Лешек пожартував:

— А не знаєте часом, які найкращі ліки від кохання?

Знахар глянув на нього й виразно проказав:

— У коханні, пане, найкраще бути чесним.

Зняв шапку, прощаючись і пішов своєю дорогою.

Якусь мить Лешек стояв непорушно, вражений відповіддю, якої не сподівався, а тоді, збагнувши, що знахар мав на увазі, пробурмотів до себе:

— Йому не дорікнеш, він-таки має esprit d’apropos.[9]

Приїхавши до Марисі, він розповів їй про зустріч і додав:

— Зізнаюся, що він приголомшив мене трохи відповіддю, хоч я й не заслужив на такий рецепт.

— Але він про те не знає, — зауважила Марися.

— Отож. Мені страшенно кортіло розповісти йому правду. Мене взагалі пригнічує ця таємничість. Я б радо повідомив усім про наші заручини. Та ще поки не можна. Поспіх дуже завадить моїм планам.

Тому тепер Лешек намагався не лише в Людвикові, а й у Радолишках не привертати нічиєї уваги до своїх відвідин. Іноді залишав мотоцикл біля корчми або на подвір’ї в Глязера, торгівця кіньми, а до крамниці приходив пішки. Усе ж воно не так кидалося в очі.

Мабуть, до Людвикова перестали доходити нові плітки, бо батьки ні про що не згадували, навпаки, із цікавістю стежили за синовою роботою на фабриці. До вирішальної розмови не поверталися, не починав її й Лешек, побоюючись, що в його нетерплячості вони дошукаються справжніх причин.

Якоїсь п’ятниці він знову зустрів знахаря Косибу. Цього разу в крамниці. Старий розмовляв з Марисею, і коли Лешек увійшов, на його широкому бородатому обличчі ще видніла тінь усмішки. Певне, він перебував у доброму настрої, тож Лешек вирішив скористатися нагодою провести свій експеримент. Він щиро привітався й неначе між іншим запитав:

— А ви із Королівства походите, не сумуєте за рідним краєм?

— Я там нікого не залишив, то й не сумно.

— Дивно. Я ще занадто молодий і досвіду не маю, та від старших чував, що їх на чужині мучила ностальгія. Ви її не відчуваєте?

— Чого? — закліпав знахар.

— Ностальгії, — повторив Лешек.

— Ні, — похитав головою знахар. — Адже це та сама земля, не чужина.

Чинський не був упевнений, тож зауважив:

— Ну, так, але ж люди інші, інші звичаї. Усе-таки нелегко буває акліматизуватися.

Знахар знизав плечима.

— Я мандрував по всій країні. Мій дім скрізь і ніде.

Проте й цим Лешек не вдовольнився. Знахар міг здогадатися про сенс невідомого слова із цілої фрази. Треба було побудувати питання точніше.

— Але тут люди вас люблять, — продовжував він. — Я сам не раз чув. У вас висока фреквентність?

Косиба кивнув.

— Авжеж. Найбільша навесні й узимку. Улітку хворіють менше.

Лешекові закалатало серце. Тепер він був упевнений, що Марисині здогадки виявилися слушними. Та докинув іще:

— Ви б могли нажити маєток, якби не те, що маєте прагнення бути філантропом.

Знахар або не помітив, що йому влаштували іспит, або йому було байдуже до цієї пастки, бо лише добродушно посміхнувся.

— Це не філантропія, — мовив він. — Я просто хочу допомагати недужим, а майна мені не треба. Вам, як людині багатій, складно таке зрозуміти.

— А чому?

— Бо багатство затуманює. Його слід здобувати на те, аби воно в чомусь прислужилося, у чомусь допомогло. Та коли вже його здобудеш, воно заглушує все й примушує людину служити лише собі.

— Тобто із засобу перетворюється на мету?

— Саме так.

— Якщо керуватися цим принципом, то небезпечно взагалі чимсь володіти, бо людина може стати рабом своєї власності?

— Ну, певне ж, — терпляче притакнув знахар. — Але небезпека виникає лише тоді, коли людина цього не розумітиме, коли забуде про справжню мету.

Марися мовчки прислухалася до цієї розмови й зрозуміла, що Лешек завів її, щоб перевірити свої підозри. Тепер вона більше не сумнівалася в тому, що мала слушність. Знахар Антоній Косиба явно не був простим селянином. Він напевне отримав освіту й перебував свого часу в середовищі освічених людей. Такого самого висновку дійшов і Лешек.

Коли знахар пішов собі, Лешек сказав:

— Знаєш, це дивовижно! Ця людина думає про абстрактні проблеми, уміє логічно мислити й прекрасно розуміє значення слів, яких простолюдини ніколи не вживають. Ручуся, що тут і справді є якась таємниця.

— От бачиш!

— Та справа зараз не в цьому, — продовжував Лешек, — мене найдужче дивує інший бік цього питання. Отже, ця людина безсумнівно обдарована неабияким розумом. Припустімо, що він через якісь невідомі причини вирішив удавати звичайного селянина. Мабуть, йому це було потрібно, якщо він живе як селянин, працює як селянин, вбирається й навіть висловлюється як селянин. І раптом дозволяє себе втягнути у випадкову розмову, в якій дає нам можливість відкрити його освіченість! От, чого я не збагну. Як це так? Він стільки зробив, щоб вдавати простого чоловіка, геть усе, а тут дозволив собі потрапити в примітивну пастку! Якось це не в’яжеться одне з іншим. Схоже, що йому не потрібно більше критися. От чорт! Не дає мені спокою ця загадка!

Марися взяла його за руку.

— От бачиш, який ти недобрий! Ти ж мені обіцяв, що не займатимешся цим. Я б тобі ніколи не пробачила, якби через тебе, а разом із тим і через мене у стрийка Антонія виникли якісь проблеми.

— Заспокойся, кохана. Цього аж ніяк не станеться. Навіть, якщо й з’ясується щось, то це буде нашою таємницею. Зрештою, хіба ж я можу тепер займатися чужими справами? Кохана! А що із цим щоденником?

Марися пообіцяла принести йому свій щоденник, який вона, щоправда, покинула писати років із три тому, проте, він містив мало не щоденні записи ще з дитинства.

Дівчина простягнула йому товстий зошит у коленкоровій обкладинці.

— Я хочу, аби ти це прочитав, — сказала вона, зашарівшись. — Але прошу тебе, не смійся з мене. Колись я була дуже дурненька, і… не знаю, чи з роками мені вдалося порозумнішати.

— Ти найрозумніша дівчина, яку я будь-коли зустрічав, — жартівливо-патетично запевнив її Лешек. — Найкращий доказ, це те, що ти мене розкусила.

— Якщо це для тебе доказ мудрості, — засміялася вона, — то ти сам себе недооцінюєш, коли