Люсі Мод Монтгомері - Джейн з Ліхтарного Пагорба

своїх простацьких друзів, а не тебе, то ти нічим не можеш зарадити. Я сказала все, що мала намір сказати з цього питання.

Мама встала і витерла сльози мережаним носовичком.

— Добре, люба, — промовила вона чітко і твердо. — Ти зробила свій вибір. Я згодна з бабусею, що більше сказати нічого.

Вона вийшла, залишивши Джейн майже з розбитим серцем. Ніколи досі мама не розмовляла з нею таким твердим, а водночас ламким голосом. Почувалася так, наче мама раптом далеко відштовхнула її від себе. Але не жаліла через свій вибір. Насправді вона не мала жодного вибору. Мусила повернутися до тата. Якби ж дійшло до вибору між ним і мамою… Джейн кинулася до своєї кімнати, впала на білу ведмежу шкіру і корчилася у безслізних муках, яких ніколи не повинна переживати жодна дитина.

Минув тиждень, перш ніж Джейн знову стала сама собою, хоча мама, після того гіркого спалаху, була з нею такою ж ніжною і люблячою, як завжди. Коли прийшла побажати їй надобраніч, то сильно і безшелесно притиснула до себе Джейн.

Джейн теж якомога ближче притулилася до мами.

— Я мушу їхати, мамусю…, я мушу…, але я тебе ЛЮБЛЮ.

— Ой, Джейн, я сподіваюся, що так…, але інколи мені здається, що ти так від мене далеко, — як за Сиріусом. Ніколи…, ніколи не дозволяй нікому стати поміж нами. Це все, про що я прошу.

— Ніхто цього не може…, ніхто цього не хоче, мамо.

Джейн спало на думку, що, в якійсь мірі, це не зовсім правда. Вона вже віддавна знала, що бабуся дуже охоче стала б поміж ними, якби могла. Але розуміла, що мамине слово «ніхто» означало тата, і тому її відповідь була правдивою.

В останній день квітня прийшов лист від Поллі…, незмірно щасливої Поллі.

— Ми всі дуже тішимося, що ти повернешся цього літа, Джейн. Ой, Джейн, я хотіла б, щоб ти побачила вербові котики у нас на мокрій луці.

Джейн теж цього хотіла. В листі Поллі були також інші цікаві новини. Корова матусі Мін вже підтопталася і матуся Мін збирається завести нову. Поллі посадила квочку на дев’ять яєць…, Джейн побачила, як бігає дев’ятеро справжніх крихітних курчат. Гаразд, цього літа батько обіцяв їй завести кілька курей… Метровий Крок наказав Поллі написати Джейн, що ця весна така буйна, аж півні несуться; малого охрестили, тепер він зветься Вільям Чарльз, всюди крутиться і дуже схуд; пес Великого Доналда отруївся, шість раз брали його судоми, але видужав.

«Ще тільки шість тижнів». Колись були місяці, тепер тижні. Вдома біля Ліхтарного Пагорба красуватимуться дрозди, а з моря приповзатимуть тумани. Джейн відмітила квітень.

33

В останньому тижні травня Джейн побачила дім. Якось увечері мама вибралася відвідати приятельку, яка саме переїхала до нового будинку в Озерному районі на березі ріки Гамбер. Вона взяла Джейн із собою, і для Джейн, чиї пересування містом були доволі обмеженими, стало одкровенням, що в Торонто є такі гарні дільниці. От, — виглядало тут як у заміському селищі…, пагорби і яри, зарослі папороттю та орликами, річки і дерева…, зелене полум’я верб, великі хмари дубів, плюмажі сосен і ще поблизу, — синій туман, який був озером Онтаріо.

Місіс Таунлей мешкала на вулиці, що звалася Приозерними Садами. Вона з гордістю показала їм свій новий дім. Він був таким великим та розкішним, що Джейн не надто ним зацікавилася, і через деякий час вислизнула в сутінки, щоб дослідити саму вулицю, залишивши маму з місіс Таунлей розмовляти про стінні шафи та ванні кімнати.

Джейн вирішила, що їй подобаються Приозерні Сади, особливо тому, що вони були покрученими і звивистими. Це була товариська вулиця. Будинки не задирали носа один перед одним. Навіть найбільші не зазнавалися. Сиділи собі поміж садів, з піною спірей довкола, з тюльпанами та нарцисами біля ніг, і казали: «Маємо багато кімнат…, не мусимо штовхатися ліктями…, можемо дозволити собі бути поблажливими».

Джейн уважно до них приглядалася, але щойно дійшовши майже до кінця вулиці, де вона перетворювалася на дорогу, яка вилася вниз до озера, побачила СВІЙ дім. Джейн подобалося багато будинків, повз які вона проходила, але, як побачила той, то вже з першого погляду знала, що він їй належить,… подібно як це зробив Ліхтарний Пагорб.

Дім був маленьким як на Приозерні Сади, але значно більшим, ніж Ліхтарний Пагорб. Був побудований з сірого каменю і мав створчаті вікна…, деякі з них напрочуд оригінальні…, і ще дах з ґонти, дуже темного відтінку коричневої барви. Його звели просто над яром, так, що видно було вершини дерев, а відразу за будинком росло п’ять великих сосен.

— Яке чудове місце! — зітхнула Джейн.

Був то новий будинок, щойно споруджений, а на його газоні стояв знак «Продається». Джейн обійшла довкола і заглянула крізь усі ромбічно огранені вікна. Була там вітальня, що дійсно стала б ПРИВІТНОЮ, якби її умеблювати, їдальня з дверима, що відкривалися на веранду і найгарніший у світі сніданковий куточок, пофарбований на блідо-жовто, з вбудованими китайськими шафками. Там слід поставити крісла та стіл, теж жовті, а штори на вікнах повинні мати колір, середній між зеленим і золотим, щоб навіть у найтемніший день видавалося, що світить сонце. Так, цей будинок належав їй…, вже уявляла, як вона тут вішає штори, полірує скляні двері, пече тістечка в кухні. Ненавиділа знак «Продається». Навіть подумати про те, що хтось купить цей будинок…, ЇЇ будинок…, було нестерпно.

Кілька раз обійшла дім. Ззаду земельна ділянка спускалася терасами просто до дна яру. Був тут альпійський сад з кущами форзиції, що на початку весни мали виглядати наче блідо-золоті водограї. Три прольоти кам’яних сходів вели до терас, їх ніжно затіняли молоді берези, а збоку за ними ріс гай з юних ломбардських тополь. Їй підморгнув дрізд, милий товстенький кіт вийшов з сусіднього саду. Джейн намагалася його піймати…, але кіт сказав:

— Даруйте. У мене був напружений день, — і пішов собі вниз по сходах.

Врешті Джейн сіла на фронтальних сходах і занурилася в таємничу радість. У просвіті між деревами, на протилежному боці вулиці виднівся далекий пурпурно-сірий пагорб. Над річкою розкинулися туманні блідо-зелені ліси. Ліси довкола Ліхтарного Пагорба теж були туманно-зеленими. Внизу за соснами, на тлі призахідного неба сяяли вогні вечірнього міста. Над рікою біло злітали чайки.

Темніло. В будинках засвітилося. Джейн завжди чарували вогні у вікнах будинків. В домі за нею теж мало б світитися. Вона мала б умикати те світло. Тут вона повинна жити. Тут вона могла б бути