Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Поклади… марку… на… місце…» – промовив доктор Кіссінґ, повільно й уривчасто, його обличчя виглядало моторошно, як ті страшні маски, що їх знаходять в окопах після бою.
«Що ж, значить, мені доведеться зробити це самому, – сказав Боні. – Але я маю чесно попередити, що це набагато складніше».
Ніколи раніше я не бачив, щоб він був настільки впевненим у собі; ніколи раніше я не бачив, щоб його аж так розпирала пиха.
Закасавши рукав, він підніс тонкі білі шпичакуваті пальці високо вгору.
«Прийди, прийди, жовтогаряча королево, прийди й розкажи, де ти була!»
Тут він клацнув пальцями, і враз там, де секунду тому нічого не було, вигулькнула марка. Жовтогаряча марка.
Мертвотно-сіре обличчя доктора Кіссінґа трохи розслабилося. Він почав усміхатися. Пальці містера Твайнінґа глибоко вп’ялися мені в плече, і я тільки тепер утямив, що він хапався за мене, як за соломинку.
Боні підніс марку, щоб роздивитися ліпше, до самого кінчика носа. Водночас він витягнув неймовірно велику лупу з кишені штанів і обстежив зі стуленими губами марку, яка щойно матеріалізувалася з повітря.
Потому його голос несподівано перетворився на голос Чанг Фу, старого мандарина, і, присягаюся, дарма що він був без гриму, я ясно бачив жовту шкіру, довгі пальці й червоне кімоно з драконами.
«Уау! Доблі пледки посилають не ту малку!» – сказав він, простягаючи її нам на оглядини. Це була звичайна американська марка, видрукована під час Громадянської війни, давня, але таких марок у кожного з нас в альбомах було хоч греблю гати.
Він дозволив їй плавно впасти додолу, потім стенув плечима й закотив очі.
«Прийди, прийди, жовтогаряча королево…» – він знову завів те саме, але доктор Кіссінґ схопив його за плечі й стрясонув, як чорнильницю.
«Марку, – зажадав він, простягаючи руку. – Зараз же».
Боні вивернув кишені штанів, одну по одній.
«Здається, я не можу знайти її, сер, – відповів він. – Щось пішло не так».
Він перевірив обидва свої рукави, черкнув довгим пальцем по комірцю, і його обличчя зненацька спотворила гримаса. Миттю він став зляканим школярем, який волів би опинитися подалі звідси.
«У мене виходило, сер, – пробелькотів він, затинаючись, – багато-пребагато разів».
Він зашарівся, і мені здалося, що скоро очі в нього будуть на мокрому місці.
«Обшукати його», – віддав розпорядження доктор Кіссінґ, і кілька хлопчаків під керівництвом містера Твайнінґа повели Боні до вбиральні, де перевернули його догори ногами й оглянули від рудої маківки до брунатних черевиків.
«Усе, як казав хлопчина, – виклав містер Твайнінґ. – Скидається на те, що марка зникла».
«Зникла? – перепитав доктор Кіссінґ. – Зникла? Як ця бісова штукенція могла зникнути? Ви впевнені?»
«Цілком упевнений», – відповів містер Твайнінґ.
Обшукали всю кімнату: підняли килим, відсунули стільці, перевірили вази, статуетки, але марно. Зрештою, доктор Кіссінґ перетнув кімнату й підійшов до Боні, котрий сидів у кутку, затопивши голову в долоні.
«Поясни, Бонепенні», – наказав він.
«Я… я не можу, сер. Я, мабуть, спалив її. Я повинен був підмінити її, розумієте, але я, мабуть… я не… я не можу…»
І він розридався.
«Хутко в ліжко, хлопче! – закричав доктор Кіссінґ. – Іди з цього дому й мерщій у ліжко!»
Уперше ми почули, щоб людина, котра з нами тільки-но доброзичливо гомоніла, зірвалася на крик, і це перевернуло все всередині нас.
Я зиркнув на Боба Стенлі й помітив, що він погойдується назад-уперед на носках, устромивши очі в підлогу так безжурно, немов чекаючи на трамвай.
Боні підвівся й повільно попростував кімнатою до мене. Його очі почервоніли; підійшовши впритул, він узяв мене за руку. Слабко потиснув, але на цей жест я не спромігся відповісти.
«Вибач, Джако», – сказав він, наче його спільником був я, а не Боб Стенлі.
Я не міг поглянути йому у вічі. Я відвернувся, чекаючи, коли він піде.
Щойно Боні вислизнув із кімнати, містер Твайнінґ спробував перепросити директора, однак це, по-моєму, лише зіпсувало справу.
«Може, мені слід зателефонувати його батькам, сер?» – запропонував він.
«Батькам? Ні, містере Твайнінґ. Гадаю, що кликати треба не батьків».
Містер Твайнінґ стояв посеред кімнати, заламуючи руки. Лише Богу відомо, які думки юрмилися в голові цього неборака. Я не можу згадати, про що міркував я сам.
Наступним днем був понеділок. Я йшов шкільним обійстям разом із Сімпкінсом, який белькотів про «Ольстерського Месника». Звістка поширилася, немов пожежа, і всюди збиралися зграйками хлопчики, усі як один стаючи лицем до лиця, схвильовано розмахуючи руками, обмінюючись останніми – і майже повністю неправдивими – чутками.
Коли ми були за п’ятдесят ярдів від Енсон-Хаус, хтось вигукнув: «Дивіться! Нагорі! На вежі! Там містер Твайнінґ!»
Я підвів голову й побачив бідолаху на даху дзвіниці. Він чіплявся за парапет, немов кажан, його мантія тріпотіла на вітрі, неначе чорний прапор. Промінь сонця пробився крізь хмари й осявав його ззаду, наче світло рампи. Здавалося, усе його тіло засвітилося, а волосся, яке вибилося з-під капелюха, було ніби карбований мідний диск на тлі сонця на сході, немов німб святого в книжці з малюнками.
«Обережно, сер! – закричав Сімпкінс. – Черепиця може відпасти!»
Містер Твайнінґ бликнув на ноги, наче пробуджуючись зі сну, наче здивувавшись, коли побачив, що він на висоті вісімдесяти футів. Він кинув оком на черепицю і якусь мить не рухався.
Відтак він витягнувся на повен зріст, тримаючись лише на пальчиках. Підняв праву руку, зобразивши римський салют, його мантія роздималася навколо нього, як тога якого-небудь стародавього цезаря на бастіоні.
«Vale!» – на всі заставки крикнув він. Прощавайте.
На якусь мить мені здалося, що він відступив углиб від парапету. Можливо, він передумав, можливо, сонце, що сяяло за ним, засліпило мені очі. Однак потім він опинився в повітрі, він летів униз. Один хлопчик сказав потім репортеру, що він виглядав як ангел, котрий падає з небес, але це не так. Він повалився прямісінько на землю, як камінь у мішку. Неможливо змалювати це більш привабливами словами.
Тато надовго замовк, наче не міг дібрати слів. Я затамувала подих.
– Торохнувши, тіло вдарилося об каміняччя, – нарешті повів він далі, – цей звук дотепер переслідує мене уві сні. Я багато чого чув і бачив на війні, але це… Геть інше.
Він був доброю людиною, і ми вбили його. Горацій Бонепенні і я вбили його – усе одно що своїми руками зіштовхнули з вежі.
– І зовсім ні! – заперечила я, простягаючи руку й торкаючись батька. – Ти непричетний до цього!
– Гай-гай, Флавіє.
– І зовсім
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Солоденьке на денці пирога», після закриття браузера.
