Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

— ти пливла б поступово, струмок розгортався б перед тобою поворот за поворотом, а потім закінчився б, почалося б щось інше…

Емма кліпнула віями. Повіки обважніли; невже на віях — іній?

— Ця роль була важливою для тебе? — без переходу спитав Росс.

Емма мовчала.

— До тієї розмови, що відбулася майже місяць тому, цієї ролі для тебе не існувало. Ти й гадки не мала про неї. Ти була з цього приводу цілком спокійною…

— Відкіля ти знаєш, що це було саме в четвер? — перебила Емма. — Тобі Іринка сказала? Ну і ну, може, ти знаєш, о котрій годині?

— Не має значення, — Росс усміхнувся. — Я хочу тільки сказати, що…

І раптом затнувся. Звів брови, ніби намагаючись сформулювати тотожність. Очі його зробилися зовсім дивними — начебто заглиблені всередину, начебто там, усередині Росса, розгорталося дійство куди цікавіше, ніж зовні.

— Пробач, я, здається, тебе перебила, — тихо сказала Емма.

— Ні, — сказав Росс. — Пусте… Знаєш що? Розкажи мені про той спектакль. Отут. І зараз.

* * *

Емма лежала на печі. Ніколи в житті — крім хіба що вчорашньої ночі — їй не доводилося спати на такому екзотичному місці, як гаряча піч.

Було задушливо. Маленька кімната освітлювалася тільки червоною щілиною заслінки, відблиски вогню падали на затягнуті візерунками вікна. Це березень, нагадала собі Емма. Це березень…

Унизу, на лаві, лежала, загорнувшись у стьобану ковдру, напівзнайома людина з вузьким обличчям і дивними очима.

Що Емма знає про нього? Чи багато встигла довідатися за два десятки телефонних розмов вигаданого хлопчика Сашка з учителем математики?

Що він пише книгу про сутність світу? Що він, можливо, знає майбутнє?

Що він одвозить жінок на край світу, вкладає їх спати на теплій печі, а сам засинає на лаві, не проявивши нічого іншого, крім звичайної турботи вчителя про ученицю, брата про сестру?

Еммі не щастило з чоловіками. Ніколи. Мабуть, вона сама винувата.

Росс не може бути її коханцем… Росс — щось більше, ніж коханець. Росс — єдиний глядач її спектаклю, її прем'єри…

Порожнеча всередині. Спустошення — що ж, от і добре: небіжчика винесли, живемо далі…

Вона опустила голову на подушку, здригнулася — щось кольнуло у вухо. У сутіні висмикнула з подушки перо — рябе, велике, власницю його давно з’їли, а перо — ось воно…

Провела пером по щоці. Ще раз.

— Россе… ти спиш?

Тиша. Потріскують, догоряючи, дрова.

* * *

Сніг спадав, сполучаючи землю із небом. Вони стояли на вершині гори, і Емма заздалегідь міркувала, як доведеться спускатися і чи не зламає хто-небудь шию, чи не потоне в снігу.

Вітру не було. Сніг падав вертикально, і чим довше вони стояли та дивилися, тим тихішою ставала Еммина тривога. Спливав час, відраховувався падінням сніжинок. Емма не змерзла. Вона заспокоїлася. Не байдужість — спокій; сніг сипався невпинно, і нічого кращого у своєму житті Емма не бачила.

Росс мовчав. Водив гілочкою по сніговій цілині, вибудовуючи не то візерунки, не то графіки. Безгучно ворушив губами. Спершу Еммі подобалося дивитися, як він малює, але потім захотілося привернути його увагу до власної персони.

— Вони схожі на відбитки пальців, — спроквола мовив Росс, наче відповідав чи то на власні думки, чи то на німе Еммине спонукання. — На білі відбитки… Ні, вода краще. Або вітер. Або… Знаєш, є переказ. Хлопчики йдуть до лісу — і в декого з них оселяються душі дерев, що вже впали.

— Так? — поцікавилась Емма після паузи. Запитання пролунало якось скептично.

— Ну, так, — сказав Росс. — Дерево — те, що рухається, і те, що нерухоме…

— І що відбувається з цими хлопчиками?

— Нічого особливого… Уяви, що ти дерево. А все навколо рухається… і залишається незмінним. Кожна крапля дощу стає подією. А попереду сто років…

— То що ж відбувається з цими хлопчиками?

— Та не буває таких хлопчиків, це тільки легенда. Коли розумієш, що таке миттєвість… І таких миттєвостей — нескінченна безліч… Може, це нудно.

Сніжинки летіли гронами. Родинами.

— Розкажи про свою книгу, — попросила Емма.

Росс пильно поглянув на неї. Перевів погляд на карлючки на снігу; вони блідли на очах, зникали, начебто їх не було.

— Дуже холодно, — сказав нарешті. — Треба йти… Якось іншим разом.

* * *

Коли вони скотилися з гори, коли, похитуючись та посміюючись, підвелися на рівні ноги, коли Росс заходився збивати з Емминої куртки налиплий сніг, коли вона відчула його важку руку на своєму боці, коли він став здувати сніжинки з її волосся, — вона раптом подумала з прикрістю, що, може, він просто не бачить у ній жінку?

Може, вона залишиться назавжди для нього Сашком, худим хлопчиком із коротким чубчиком, учнем, дитиною?

— Боюся, не вийде в мене уявити себе ні деревом, ні струмком, — сказала вона, відхиляючись.

Минула ціла вічність, перш ніж він одірвав її від землі. Підняв. Пригорнув до себе:

— Ти не струмок. Ти ріка…

Снігопад припинився.

Коли вони вже підходили до крайньої хати єдиної сільської вулиці, хмари — чи то так, одна велика, на все небо, хмара — потяглася до сходу, наче назустріч величезному пилососу, а західний край її спалахнув і пропустив сонце.

* * *

Емма розпакувала пачку чаю. Спершу обережно розірвала прозору плівку, і плівка шурхнула, оголюючи картонну коробочку з поверхнею тисненою і гладкою, схожою на стародавнє плетіння. Емма надірвала блискучий клапан, і коробка відкрилася, а всередині, як скарб у скрині, лежав ще один пакуночок — у зеленувато-жовтій фользі, і коли Емма порушила його цілісність, їй в обличчя запахло чаєм, сонцем і ще чимось із дитинства, хоча за Емминого дитинства пакували чай зовсім по-іншому…

Росс узяв із грубки киплячий чайник і по черзі наповнив дві великі алюмінієві чашки. В окропі завертілися розпрямляючись, чорні листочки чаю.

Вони сиділи перед грубкою, майже торкаючись головами. Над чашками здіймалася пара; потім Емма відкрила чавунні дверцята й обережно, кінчиками пальців беручи кожне полінце, підклала паливо в маленьке сільське пекло. Дрібка глиці потрапила у вогонь помилково. І кожна хвоїнка відразу згорнулася червоним кільцем.

Емма відірвала погляд від вогню — і скоса глянула на того, хто сидів поруч. Росс виводив ланцюжок знаків на клаптику паперу; помітивши Еммин погляд, відволікся й підвів голову. Тому, що в очах у неї відбивалося полум’я, чи тому, що в кімнаті було майже темно, але Росс дивився так не по-людськи і так глибоко, що в Емми запаморочилася голова, як від висоти, і вона швидко опустила повіки.

— Що сталося? — запитав Росс.

— Ой, — сказала Емма. — Вибач.