Джеймс Паттерсон - Помилка

На її заколоте ззаду русяве волосся, на гладеньку шкіру її щік, на розумні й пильні сіро-блакитні очі, які випромінювали впевненість і компетентність. З її віку можна було судити, що поліційну академію вона закінчила лише рік-два тому. Чи була я в її віці так само щирою та сповненою ентузіазму? Мабуть, так. Тепер мені здавалося, що це було мільйон років тому, не менше. Причому на іншій планеті. А ще ця жінка викликала в мене захоплення та заздрість.

— Цікаво, а що являє собою вбивчий відділ нью-йоркської поліції? — спитала вона з легким благоговінням, неначе йшлося про відомих вашингтонських політиків чи про Голлівуд. — Який він насправді? Сподіваюся, що не такий, як у фільмі «Закон і порядок».

— Не вірте жодному її слову, — забубонів хтось позаду мене. — Бо зараз вона навішає вам спагеті на вуха.

Обернувшись, я побачила усміхнене обличчя, за яким уже встигла трохи скучити.

То був мій партнер, Майк.

— А ти що тут забув? — спитала його я.

— Одна з цих коннектикутських молодиць, що заздрять твоїй славі, зателефонувала лейтенантові Кіну, а Кін зателефонував мені, — відповів Майк, тиснучи мені руку. — За тобою приїхав твій старший братик. Неймовірно! Це називається «ну ні фіга собі до Коннектикуту з'їздила»! Ордонес явно краще вправлявся з літаком, аніж з автомобілем. Його відшкребли від трейлера чи як? Прекрасна робота, Лорін. Найліпша новина за сьогодні.

Я кивнула головою. І нарешті розплакалась. Я повелася з Майком як із ворогом, а він, попри це, ось тут, тримає мене за руку, прийшов мені на допомогу — як і завжди.

— Вибач мене, Майку, — почала була я. — Я хочу…

— Хочеш почастувати мене пізньою вечерею? — продовжив за мене мій напарник, підтримуючи за лікоть і допомагаючи мені підвестися. — Ну, якщо ти так наполягаєш, то я сильно не пручатимусь.

Неподалік від шпиталю ми знайшли цілодобовий бар.

— Ну, що новенького, Лорін? Зізнавайся — і отримаєш мінімальний термін ув'язнення, — спитав Майк, сідаючи за стіл. То він так жартував.

Я відсьорбнула кави, і між нами запала ніякова тиша. Кава була пекучою та гіркою. Як і багато з того, що про що я зараз мала розповісти.

Майк підморгнув мені.

— Нумо, Лорін. Я вбив одного Ордонеса, — тихо мовив він. — Тепер ти вбила другого. Кому ж відверто не поговорити, як нам із тобою?

Я розповіла йому все. Не відриваючи очей від чашки з кавою, я переказала йому всю історію. Від початку й до кінця. Кожну огидну подробицю й кожен непривабливий аспект.

Допивши свою дієтичну колу, Майк подивився у вікно на проїжджі авта.

— Знаєш, що, Лорін? — спитав він трохи згодом.

Я похитала головою.

— Можеш уважати мене божевільним, але, послухавши тебе, я тепер задоволений, що все сталося саме так. Може, Скотта вони й не вбивали, але будьмо відвертими: оті братусі-Ордонеси були нічим іншим, як штамом небезпечного злобного вірусу. І коли те, що Марк сказав про Скотта, — правда, ну, що він був їхнім спільником, то тоді, чорт забирай, тоді можна сказати, що він сам напросився. Бог не фраєр. Недарма ж подейкують, Божі дороги недослідимі, — сказав Майк.

Розділ 90

Я прислухалась до цокотіння тарілок у барі. Щось шипіло, підсмажуючись на грилі. Поза прилавком на стіні висів плаский телеекран; репортер, ледь тримаючись на ногах під шаленими поривами вітру, торохтів як папуга, розповідаючи щось про ураган у Флориді.

— Саме тому я й полишаю роботу, — раптом озвався напарник. — Мій брат тримає бар у Сан-Хуані. І запрошує мене до себе. Я вже підготував потрібні папери. Замість накопичених мною невикористаних вихідних і відпускних я візьму гроші. Так що сьогодні — мій останній день на роботі. Я звільняюсь.

— Але ж…

— Але ж що, Лорін? — перепитав Майк. — Я присвятив цій праці багато часу — і що? Анічогісінько. А якщо нічого путнього з цього не вийшло, то пішло воно все під три чорти. Коли ти припускаєшся помилки на виробництві та хтось від цього зазнає збитків, то що найгірше може трапитись? Тебе виженуть з роботи — і все. Натомість у нашій службі завжди існує велика ймовірність того, що тебе, поперши спочатку з роботи, потім запроторять ще й до в’язниці. За що? За п'ятдесят штук зарплатні на рік? А ми навіть не маємо права страйкувати! Знаєш, скількох мерців мені довелося перебачити? Скількох згорьованих матерів? І такі копійки! З мене досить. Як там у пісні співається, Лорін? «Я ж не можу триматись довіку, бо падають навіть мури».

Тут я знову заплакала так, що сльози потекли ручаєм.

— Та отож, — нарешті вимовила я. — Це я винна в тому, що ти розчарувався й вирішив піти.

Майк витер пальцями сльози на моїх щоках.

— Дурниці, — сказав він. — Те, що я йду, до тебе немає жодного стосунку.

Я здивовано витріщилася на нього.

— Жодного стосунку?

— Ну, — відповів Майк, — може, й має, але трохи-трохи, ось стілечки. — І для наочності він наблизив перший і великий пальці так, що між ними залишився малесенький проміжок. — Та я пробачаю тобі, Лорін. Бо ми ж напарники. Ти опинилась у лажовій та небезпечній ситуації. Тобі довелося рятувати чоловіка від тюрми. А хто я такий, щоб засуджувати тебе? Я не маю на це права. Більше не маю. Саме тому я й полишаю цю роботу. Одного мені тільки шкода.

— Чого саме? — спитала я.

— Що я не бачив, як з розумно-нахабного обличчя Джефа Бусліка вмить щезла ота його сліпуча й самовпевнена посмішка на мільйон ват, коли ти приперла його до стінки тим записом. Я завжди знав, що ти нікого не боїшся, але щоб так! Умієш дати по сраці, коли на тебе наїжджають!

— Або по яйцях, — сказала я, витираючи почервонілі очі. — Залежно від ситуації.

Майк підняв пляшку з кетчупом і перехрестив мене нею, наче священик.

— Відпускаю тобі гріхи твої, дитя моє. Іди собі з миром і більше не гріши, — сказав Майк, устаючи з-за столу. — Я цілком серйозно, Лорін. Ти — добра людина. Маєш завжди про це пам'ятати.

— Постараюся, Майку.

Майк підвівся й поцілував мене в лоб.

— А якщо коли-небудь опинишся в Сан-Хуані, то неодмінно знайди мене. Колишні напарники, особливо ті, кому довелося пережити таку катавасію, як тобі сьогодні, можуть дозволити собі всю ніч поспіль просидіти за чарчиною текіли. Як ти гадаєш?

Розділ 91

Наступного тижня в понеділок, виходячи з душу, я побачила, що Пол уже чекає на мене. В одній руці він тримав філіжанку з кавою, а в другій — мій пухнастий халат.