Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Криміналрата доктора Горна?

Александер підтвердив.

— У якій справі?

— Я хотів би дати показання.

— Добре, — поліцай трохи подумав. — Пана криміналрата зараз нема, однак показання ви можете дати й комусь іншому. Бачите он ті двері? — він показав рукою через двір. — Підніметесь на третій поверх. Кімната триста вісімдесят.

Александер подякував і пішов через двір. До цієї хвилини він почував себе досить впевнено, його підбадьорило те, що йому вдалося втекти від шпига. Але чим вище він піднімався по сходах, тим менше лишалося в нього впевненості, а коли він ступив у коридор, йому навіть пересохло в горлі. О, який довгий коридор! 369, 372, 374, і нарешті «379. Вхід через кімнату 380!» «До службових приміщень стукають тільки боягузи», — промайнуло в Александера в голові, і він рвучко відчинив двері.

За письмовим столом сидів молодий чиновник у цивільному одязі, з ріденьким волоссям і рум’яним повним обличчям. Він звів на Александера круглі блакитні очі.

— Чим можу прислужитись?

— Я хотів би дати показання, — з зусиллям вимовив Александер.

Обличчя секретаря Ульмана набрало невдоволеного виразу. На його насупленому лобі ніби було написано: «Ви не туди потрапили». Завжди отак хтось вривається, саме коли у нього роботи по саму зав’язку. А ще старий от-от має прийти…

— В якій справі ви хочете дати показання?

— У справі одного гаража в Целендорфі, так званого «Гаража „Зюд-вест“».

Якби Вернера Ульмана хтось стусонув кулаком у живіт, це не вразило б його сильніше. Він насилу перевів подих.

«Горна нема, — було його першою думкою, — і вся відповідальність лягає на мене. А коли тут справді щось серйозне, то доведеться мені моє зведення починати з початку. На це знову піде кілька годин. Звичайно, якщо не дуже старатися, як багато моїх колег… а от у мене завжди все ясно і переконливо, навіть розділові знаки усі на місцях — це начальству подобається…»

— Прошу, — нарешті неохоче сказав він, — сідайте, я застенографую ваші показання. Почнемо з анкетних даних. У вас є при собі документи?

Александер поклав на стіл своє посвідчення. Ульман здивовано кліпнув очима:

— Але ж це посвідчення з східної зони!

— Так точно, пане комісаре: я прибув із НДР.

— З радянської зони, — машинально поправив Ульман. — Ви емігрант? — Він почав записувати анкетні дані.

Александер здивовано поглянув на нього.

— Ні… чого це?

Ульман почав нервувати. Він знав, що Вюрцбургер забороняє будь-які стосунки із східною зоною. Може, цей чоловік з тамтешньої кримінальної поліції? Але ні: він би сказав про це. Ульман навіть застогнав тихенько. Неспокій його зростав…

— Ну, так от… — почав Александер і відкашлявся.

Ульман пригладив своє ріденьке волосся. У нього раптом виникла непогана ідея: що, як послати цю людину до Вюрцбургера, хай його сам допитує. Секретар Ульман відчував, що тут пахне політикою, і вважав себе некомпетентним у таких справах. Він узяв трубку і попросив комутатор з’єднати його з шефом. «Негайно до мене!» — наказав той.

— Пане Шенцлін, нам з вами доведеться спуститися на поверх нижче. — Ульман випростався на весь свій не вельми високий зріст. — Що ви сказали? Нічого? Ну, гаразд, тоді ходімо.

Внизу, в приймальні Вюрцбургера, обставленій трохи краще, ніж приймальня Горна, їм довелося трохи почекати. Товстощокий чиновник зняв трубку і доповів про них Вюрцбургерові, що сидів у кабінеті поруч.

Коли вони зайшли до кабінету, з-за письмового столу, поблискуючи скельцями окулярів, підвівся кремезний чоловік років шістдесяти, з густим сивим волоссям.

— Дякую, дякую, друже мій, — перебив він Ульмана, який виструнчився біля самих дверей і почав офіціально доповідати. — Можете йти.

Ульман з полегкістю опустив плечі. Правда, у нього промайнула думка, що краще все-таки було б самому записати показання цієї людини, хоча б заради Горна, якого він дуже любив. Та він тільки стиха промовив:

— Слухаю, пане криміналдиректоре! — і повернувся до дверей.

Вюрцбургер сів.

— Дайте-но ваше посвідчення, — недбало кинув він, — і сідайте сюди, — він показав рукою на крісло, що стояло кроків за три від столу. Тримаючи у лівій руці посвідчення, він правою барабанив по столі, на якому, крім телефону, нічого не було.

— Яке відношення маєте ви до гаража «Зюд-вест»? — ніби цілком байдуже запитав він.

— Службове, — збрехав Александер. — Я диспетчер однієї магдебурзької транспортної фірми. Наші водії часом ставлять там свої машини.

— Дрібна нелегальна торгівля між Сходом і Заходом, правда ж? — Вюрцбургер не чекав відповіді. — Ваш рік народження?

— 1925, шостого червня, — сказав Александер, посміюючись у душі над цим старим, як світ, поліцейським прийомом.

— Де ви народились?

— У Гамбурзі.

Вюрцбургер повернув йому посвідчення.

— Добре визубрено, — пробурмотів він. — Ну, так що там у Целендорфі, в тому гаражі «Зюд-ост» чи «Зюд-вест». Розповідайте!

— Там займаються спекуляцією кольоровими металами, — почав Александер. — Я випадково почув одну розмову і зрозумів…

— Скажіть, які ваші показання були записані на третьому поверсі?

— Тільки анкетні дані.

— Так-так, отже, тільки анкетні дані.

— Я, власне, йшов до доктора Горна.

Вюрцбургер насторожився, його темні очі допитливо глянули на Александера.

— Ви знайомі з доктором Горном?

— Ні, в Берліні у мене нема знайомих. Я тут уперше в житті. Ім’я Горна я почув у гаражі. «Доктор Горн з кримінальної поліції наступає нам на п’яти», — чи щось подібне. От я й подумав: «Поїду й усе розповім».

«Вистачить з нього, — подумав Александер, — це звучить досить правдоподібно для того, щоб він мені повірив. Більше я нічого не скажу, а то вони мене відразу затримають…»

Однак обличчя Вюрцбургера набрало скептичного і ледь глузливого виразу. Та він не встиг нічого сказати, бо задзвонив телефон; він зняв трубку.

Александер весь упрів у теплій шкірянці. Знічев’я він почав оглядати кабінет. Велика, пофарбована в світлий колір кімната, дуже скупо обставлена: дощана підлога без лінолеуму, два великі письмові столи, шкіряне крісло, гарна настільна лампа, звичайні стінні шафи — оце і все. Дещо по-спартанському, але солідно. Єдина прикраса — портрети Конрада Аденауера та Якоба Кайзера. Це був кабінет людини, яка проводить тут усього кілька годин на день і не дуже зважає на обстановку.

— Що не говоріть, а цікаво, досить цікаво, пане докторе, — казав Вюрцбургер у трубку. — Тобто не так сам факт, як ваша невтомна заповзятливість. Ви кажете, машина броньована? Гм… А як це виявилося? Випадково стукнули по дверцятах? Он як! Хіба це так легко виявити? Що? Звук не той? Прекрасно, прекрасно. Але, звичайно, це ще не доказ, ні, аж ніяк не доказ. Тут, мабуть, якась помилка. Що? Я сказав: тут, напевне, помилка. Ні, броньованих лімузинів у нас не буває, колего. Це колись Аль Капоне займався такими речами.