Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

Про перевертнів-собак зовсім нічого нема, наче їх узагалі не існує — навіть прикро! Щоправда, один надзвичайно крутий пес усе-таки знайшовся. По-перше, він мав крила й літав. По-друге, виявився ні мало ні багато — давньослов’янським богом, і не простим, місцевим, а зі Сходу. Там він теж був богом. Напрочуд гарний: сильний, із благородною мордою й геть заворожливими очима! І крила на собачому тілі виглядали чомусь на диво доречно.

Ірці крилатий пес Сімаргл страшенно сподобався. Схоже, покійна бабуся теж від нього фанатіла. На обкладинці зошита із замовляннями, у куточках сторінок Ірка знайшла безліч найрізноманітніших зображень Сімаргла. Мабуть, бабуся часто дивилася на нього й замислено малювала на полях кружечки. Ірка глянула уважніше. Кружечки були двох видів. Або неправильна вісімка з двох кілець, що накладаються одне на одне. Або щось схоже на бублик із виїденим шматочком, або на літеру «З», усередині якої був іще один, маленький, кружечок. Вісімка-бублик, вісімка-бублик.

Ірка знизала плечима: Бог із ними, із цими колами, і з богом Сімарглом так само. Усе одно користі від песика жодної. Саме через його божественність і надмірну крутизну. Адже він бог! Невідомо, чи набував він узагалі коли-небудь людської подоби, може, йому й у собачій було гарно й зручно. Та про нього взагалі майже нічого не відомо.

З усіх давньослов’янських богів цей гастролер зі Сходу був найзагадковішим. Ніякої конкретної інформації про те, чим він, власне, займався, не збереглося. А може, він який-небудь шпигун або терорист, тільки божественного рівня?

Ну, якщо й Тетянка нічого путнього не відкопала, то справи зовсім кепські. Так і буде Ірка до кінця своїх днів обертатися на страшну помісь собаки й людини. Ірка зиркнула на себе в дзеркало. Цікаво, Сімаргл — теж помісь, а виглядає дуже навіть класно. А в Ірки щойно лапи або ікла з’являються, то від її вигляду навіть найсміливіші люди тремтіти починають, фільми жахів відпочивають!

Дівча підійшло до вікна. По кам’янистій стежці до будинку наближалася парочка ранкових перехожих. Високий гнучкий чолов’яга в діловому костюмі з темним портфелем у руках ішов упевненим швидким кроком. Поруч із ним, раз по раз відстаючи, підстрибом бігла знайома тітонька із соцзабезу. Мабуть, бабця знову скаргу накатала, розбиратися прийшли.

Ірка поквапилася на подвір’я.

Вранішній туман ще клубився над деревами саду. Задерши голову, Ірка дивилася, як по довгій яблуневій гілці повільно ступає кіт.

— Котя-а-а! — жалібно покликало дівча. — Вельмишановний пане Коте!

Кіт зупинився й повагом глянув на Ірку, злегка повернувши голову назад. Боязко дивлячись на кота знизу вгору, дівчинка спробувала простягнути до нього руку… Презирливо зиркнувши на свою господарку, кіт неквапом плигнув на наступну гілку, де вона вже не могла його дістати.

Простягнена рука застигла в повітрі. В Ірки ображено сіпнулися губи.

— Ну й не треба! — сказало дівча, ховаючи руки за спину. — Доки я просто відьмою була, то вам подобалося, що я вас за вухами чухаю! А як особачуватись почала, ви зі мною й спілкуватися не хочете! А ще друг, називається! Націоналіст! Котячий шовініст! — вона крутнулася на підборах і гордо попрямувала до хвіртки. З дерева тихо й трохи здивовано нявкнули їй услід, але відьма не стала озиратися.

Тітка із соцзабезу штовхнула незамкнену хвіртку й увійшла на подвір’я. Вона із острахом роззирнулася навсібіч. Так дивляться, заходячи у хвіртку з написом «Обережно! Злий собака!», — а раптом нападе? Ірці захотілось глянути в дзеркало й перевірити, чи не обросла вона знову собачою мордою або лапами, але їй удалося побороти це бажання. Вона чудово знала, що, а точніше кого, так насторожено вишукує тітка із соцзабезу. Бабцю.

І бабця миттю з’явилася. Вискочила з кухні, немов зла Жучка з будки, і уривчасто гаркнула:

— Шо прийшли?

Тітка завмерла біля хвіртки.

— Чого вас принесло, я питаю?. Знов будеш казати, що я із саду та городу продаю і гроші з того маю? Тому мені доплату з государства за газ не положено, за світло не положено, і за воду теж? А от дзуськи тобі! — бабця скрутила пальці в кістляву дулю. — Ні, люди добрі, ви тільки подивіться, як грабують стару жінку! — Вона звела руки, немовби її «добрі люди» сиділи на даху будинку. — Он бабця яка багата з того городу, он у неї тепер скілько грошей! А ви бачили той город? Та з того городу не то шо торгувати, навіть дитину не прокормиш, стільки ця дитина жере!

— Та не кричіть ви, чого ви весь час кричите? — У бабусиному монолозі нарешті виникла малесенька пауза, і тітка із соцзабезу нарешті змогла вставити бодай слівце. — Ми саме через дівчинку й прийшли! — Вона швидко поглянула на Ірку й повернулась до чолов’яги, котрий стояв за хвірткою. — Ось тут до вас представник Комітету… — Тітка наморщила лоба, напружено згадуючи, якого ж саме комітету. Схоже, так і не згадавши, вона пробелькотіла: — Комітету із захисту… Хоче з Іркою побалакати.

Вона відійшла вбік, пропускаючи свого супутника до двору. Але чолов’яга продовжував стовбичити біля хвіртки, не зробивши й кроку.

— Якого іще захисту? — войовниче зіщулилася бабця. — Яринку від мене захищати, чи шо? Та чи є у вас совість, я ж її рідна бабуся…

— Та ви що! — озвався чоловік, перш ніж бабця встигла набрати обертів. — Як можна! Навпаки, наш Комітет усіляко прагне допомогти, ми розуміємо, як вам важко…

— То, може, з того й гроші якісь вийдуть? — пожвавішала бабця.

Чоловік кивнув.

Бабусина фізіономія миттєво втратила войовничість, натомість набула страдницького виразу.

— Ой, потрібна допомога, ой потрібна! Бо я вже стара жінка, та бідна, цілий день на городі порпаюсь, щоб ту дитину прокормити, а дитина ж росте, та ще й така неслухняна… — бабця на хвильку зупинилася й, обережно зиркнувши на чоловіка, уточнила: — Чи ви тільки слухняним дітям допомогаєте?

Нічого не відповівши, чоловік непевно похитав головою і, як і раніше, стояв на місці. Бабця пильно дивилася на нього, очікуючи, коли ж він, нарешті, увійде у хвіртку. Чоловік не ворушився. Соцзабезівська тітка махнула рукою, натякаючи своєму супутникові, що непогано б було переступити поріг. Схоже, її натяки не мали жодних наслідків, оскільки чоловік так і продовжував тупцювати біля входу, нервово перекладаючи свій темний портфель із руки в руку. Замок портфеля яскраво зблискував у перших променях вранішнього сонця, а на пещеній руці миготів червоними сполохами перстень із великим, напевно дуже дорогим, каменем.

Чого він там застряг, штанами, чи що, зачепився? Повз Ірку промайнула сіра тінь. Стрибонувши прямо з яблуні, кіт