Агата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

знати. Коли знатимемо все, то нарешті визначимо, раз і назавжди, чия провина.

— У мене голова закрутилась, — застогнав мсьє Бук.

Офіціант співчутливо супроводжував Ґрету Олссон. Вона гірко ридала.

Вона впала в крісло навпроти Пуаро й продовжувала плакати в хустинку.

— Не хвилюйтесь так, мадемуазель. Не хвилюйтесь. — Пуаро погладив її по плечу. — Лише кілька правдивих слів, і це все. Чи були ви тією нянею, що доглядала за маленькою Дейзі Армстронґ?

— Це правда, правда, — ридала приголомшена жінка. — Ах, вона була просто ангелом, маленьким, милим, довірливим ангелом. Вона не знала нічого, окрім доброти та любові… А її забрав цей жахливий чоловік… Жорстоко з нею поводився… Бідна її мама… І ще одна крихітка, що так і не пожила. Вам не зрозуміти… Вам не знати… Якби ви були там, як була я… Якби ви бачили оту страшну трагедію… Я повинна була сама розповісти вам правду вранці. Та мені було страшно… Страшно. Я була рада, що той злий чоловік мертвий, що він не зможе більше вбивати та катувати маленьких діток. Ах! Я не можу говорити… У мене немає слів…

Вона заридала ще дужче.

Пуаро продовжував ніжно гладити її по плечу.

— Добре… Добре… Я розумію… Я розумію усе… Усе, я вам кажу. Я не ставитиму більше запитань. Досить того, що ви визнали те, що я знаю, і це є правдою. Кажу вам, я все розумію.

На той момент Ґрета Олссон, що вже не могла вимовити ні слова через ридання, підвелась і сліпо пішла до дверей. Коли вона до них дійшла, то там зіткнулась із чоловіком, що входив.

Це був камердинер, Мастерман.

Він підійшов просто до Пуаро й заговорив своїм звичним, тихим, неемоційним голосом.

— Сподіваюсь, я не втручаюся, сер. Я вирішив, що буде краще, якщо я одразу прийду та розповім усю правду, сер. Я був денщиком полковника Армстронґа на війні, сер, а потім його камердинером у Нью-Йорку. Боюсь, я приховав цей факт сьогодні вранці. Це було дуже неправильно з мого боку, і я вирішив, що прийду та все виправлю. Але я сподіваюся, що ви, в жодному разі, не підозрюєте Тоніо. Старий Тоніо й мухи не вб’є. Я можу присягнутись, що він не залишав купе протягом усієї минулої ночі. Тож, бачите, він цього не міг зробити. Тоніо, хоча й іноземець, та він дуже добре створіння, не такий, як ті жахливі італійці-вбивці, про яких багато пишуть.

Він замовк.

Пуаро поглянув на нього незворушно.

— Це все, що ви можете сказати?

— Це все, сер.

Він завмер, потім, оскільки Пуаро нічого не сказав, винувато кивнув і, мить провагавшись, залишив вагон-ресторан так само тихо і ненав’язливо, як і увійшов.

— Це, — промовив доктор Константін, — менш мовірно, ніж будь-який roman policier[83], який я читав.

— Згоден, — сказав мсьє Бук. — Доведено, що з дванадцяти пасажирів у тому вагоні дев’ять причетні до справи Армстронґів. Що ж далі, я б запитав? Чи, скоріш, хто далі?

— Я майже готовий відповісти на ваше запитання, — сказав Пуаро. — А ось і наш американський сищик, мсьє Гардман.

— Він також зізнаватиметься?

До того як Пуаро зміг відповісти, американець уже був біля їхнього столу. Він зиркнув на них пильним оком і, сідаючи, протягнув:

— Що коїться в цьому потягу? Якась божевільня, як на мене.

Пуаро блимнув очима до нього:

— А ви самі впевнені, містере Гардман, що не були садівником у домі містера Армстронґа?

— У них не було саду, — прямо відповів містер Гардман.

— Чи дворецьким?

— У мене недостатньо вишукані манери для такого. Ні, у мене немає жодного зв’язку із сім’єю Армстронґів, та я починаю думати, що можу бути єдиним у цьому потягу, у кого його немає! Що ви на це скажете, я запитую? Що скажете?

— Це, звичайно, дуже дивує, — м’яко висловився Пуаро.

— C’est rigolo[84], — вибухнув мсьє Бук.

— Чи є у вас власні думки щодо цього злочину, мсьє Гардмане? — допитувався Пуаро.

— Ні, сер. Я здаюсь. Я не знаю, як із цим розібратись. Вони всі не могли взяти в цьому участь, та хто з них винний, я не знаю. Як ви до цього додумались, ось що я хочу знати?

— Я просто вгадав.

— То, повірте, ви дуже спритний вгадувач. Я всьому світу розповім, що ви спритний вгадувач.

Містер Гардман відхилився назад і захоплено споглядав Пуаро.

— Ви мене пробачте, — сказав він, — та дивлячись на вас, у це ніхто не повірив би. Я знімаю перед вами капелюха. Справді знімаю.

— Ви занадто люб’язні, мсьє Гардман.

— Зовсім ні. Мушу віддати вам належне.

— Усе одно, — сказав Пуаро, — проблема ще не до кінця вирішена. Чи можемо ми авторитетно заявити, що знаємо, хто вбив Ретчетта?

— Мене не враховуйте, — мовив містер Гардман. — Я взагалі нічого не заявляю. Я просто переповнений природним захопленням. Як щодо інших двох, про яких ви ще нічого не вгадували? Стара дама з Америки та покоївка леді? Чи можна припустити, що вони єдині безвинні особи у цьому потягу?

— Хіба що, — сказав Пуаро, — ми зможемо додати їх до нашого невеличкого зібрання як, скажімо, прибиральницю і куховарку в господі Армстронґів.

— Що ж, ніщо у світі мене більше не здивує, — промовив містер Гардман з нотками тихої капітуляції. — Божевільня, уся ця справа — просто божевільня!

— Ах, mon cher, це був би занадто великий збіг, — висловився мсьє Бук. — Усі вони не можуть бути до цього причетні.

Пуаро глянув на нього.

— Ви не розумієте, — сказав він. — Ви нічого не розумієте. Скажіть мені, — продовжував Пуаро, — ви знаєте, хто вбив Ретчетта?

— А ви? — відбивався мсьє Бук.

Пуаро кивнув.

— О так, — сказав він. — Я знаю вже певний час. Усе настільки прозоро, що я дивуюсь, чому ви ще цього не зрозуміли. — Він подивився на Гардмана і запитав: — А ви?

Детектив похитав головою. Він дивився на Пуаро зацікавлено.

— Я не знаю, — сказав він. — Я нічого не знаю. Хто з них?

Пуаро на хвилину замовк. Потім сказав:

— Будьте такі ласкаві, мсьє Гардмане, зберіть тут усіх. Існує два можливих розв’язання цієї справи. Я хочу їх