Степан Далавурак - Чарівне горнятко

— Я хочу до мами…

Царевича нагодували медом і малиною, відтак послали гратися з ведмедятами. Невдовзі хлопчик перестав думати про палац. Але минуло літо і настала осінь. Бурмило зажурився, що робити з людською дитиною. Пішов просити ради до куми лисички.

— Ади, йде зима, а тут — людська дитина. Кажуть, що народилася в царському палаці, та має добре серце. Це вона допомогла птахам врятуватися. Що з нею робити?

— Спитай, куме, у вивірки: вона лазить до самого неба і все має знати, — порадила лисичка.

Вивірка подумала і відповіла:

— Серед лісу є срібна ліщина, а на ній — золотий горішок. Той, хто його з'їсть, стане великим, моцним, файним, і буде мати все, що душа бажає.

— Допоможи, вивірко, дістати той горішок. Цей хлопчина врятував від смерті усіх птахів і жаб. Як буде потреба, то й тебе врятує.

— Знаю, знаю, сорока мені про все розповідала, — і вивірка шусть! — побігла шукати золотий горішок.

Уранці принесла. Царевич з'їв із горішка зерня і став таким гойним, веселим легінем, як сонечко на небі. Йому захотілося мати білого коня і золотом вишите убрання. У ту ж мить усе з'явилося. Царевич убрався, сів на коня і попрощався зі звірятами.

Довго мандрував горами, полями, лісами, ярами. І приїхав до одного села. На краю того села була мала хатка, а на призьбі — бабка. Чорна, як сажа, і суха, як тріска.

— Добрий вечір, бабко, — сказав їй царевич. — Чи не можна у вас переночувати?

— Гість у дім — бог у дім, — відповіла бабка.

У хатині було темно, як у комині. З печі світив зеленими очиськами величезний кіт. Бабка вилізла до свого кота.

— Що чувати у світі, бабко? — спитав її царевич.

— Ей, легіню, не тобі й питати, і не мені б казати.

— Куди мені йти, бабко, аби щастя-гаразду знайти?

— Іди на північ. Там цариця-мачуха зачарувала у вежі царівну. Але знай, туди тяжко добратися.

На ранок царевич рушив у дорогу. їхав день, два, три. І перед ним постав густий ліс — ні пройти, ні проїхати. Леґінь зажурився. З тієї гризоти ліг на травичку і за хропів. Раз-два над ним злетілися ворони.

— Куди йдеш? — спитали.

— Йду рятувати царівну, що зачарована у вежі. Але, ади, цей ліс не пропускає.

— Нічого, допоможемо. Найстарший ворон крикнув:

— Гей, ворони, беріть нашого приятеля та його коня накрила і понесіть туди, куди треба.

Вороняча хмара підняла царевича і його коня аж під саме небо, а невдовзі сіла у чистому полі. Тоді ворон сказав:

— Тобі, приятелю, тяжко буде дійти до зачарованої царівни, бо її пантрують люті орли. Як будуть стояти на дорозі, то дай їм цього коня, але не забудь вирвати з його гриви три волоски. Як визволиш царівну, подуй на них три рази і кінь з'явиться знову.

Леґінь файно подякував і вирушив далі. їхав п'ять днів і п'ять ночей і приїхав на берег ріки. Став і забідкався. Хіба можна переплисти з конем такі глибини?

Раптом на берег вискочила жабка. Витріщилася на царевича, заквакала і зникла. Не минуло багато часу, як з води показався жаб'ячий цар.

— Ми тебе знаємо, легіню, — сказав він. — Ти врятував нам життя. Куди йдеш і в чому тобі допомогти?

— Йду рятувати царівну, зачаровану у вежі. Допоможіть перейти ріку.

— Це ми годні зробити, — відповів жаб'ячий цар.

Не встиг царевич і кліпнути оком, як на березі з'явився золотий корабель. Леґінь завів туди коня, і вони попливли. Коло другого берега жаб'ячий цар сказав:

— Як будеш перед дверима або перед брамою — тупни три рази ногою. А як за тобою буде хтось бігти, то кинь оцей камінчик.

Царевич узяв камінчика, подякував жаб'ячому цареві і пустився далі. Скільки йшов і скільки їхав — ми не знаємо і ніхто не знає. Нарешті перед ними постав великий темний замок. На середині стирчала височенна чорна вежа.

«Там має бути зачарована царівна», — подумав леґінь. Підійшов до брами й став. Вирвав з кінської гриви три волоски, і сховав у пазуху. Несподівано на них напали орли.

— Гов, орлики, стійте, не дурійте!

— А ти куди?

— Я до царівни.

— Хто захоче підійти до неї, того чекає смерть!

— Так було колись, а тепер інакше. Хіба ви не чули, що цариця змінила свій розказ?

— Ні, не чули.

— Ой, недобре служите! Я вам дарую свого коня, аби-сьте мені дали чистого спокою.

— Най буде! — відповів орел з найгострішим дзьобом.

Леґінь поплескав коника по спині й топнув.

— Тікай, товаришу мій, скоро побачимося знову.

Кінь побіг щосили, а хмара орлів кинулася за ним.

Царевич увійшов до замка. Довго блукав темними переходами доки натрапив на високу вежу. Леґінь тупнув три рази ногою — двері отворилися.

У кімнаті було порожньо і темно, як у пивниці. У кутку сиділа скоцюрблена дівчина, що тряслася від холоду і страху. Царевич взяв її за руку.

— Тікаймо звідси, бо загинеш!

Знову тупнув три рази — і двері отворилися. Побігли до брами. Царевич тупнув три рази — отворилась і брама.

Вибігли на Дорогу. Царевич подув три рази на волоски з кінської гриви — і білий коник постав перед ними. Сіли в золоте сідельце і полетіли як вітер.

Не минуло й хвилини, як їх почав наздоганяти змій, що спалював усе по дорозі. Страховисько от-от спалить і їх. Царевич згадав про камінець, який йому подарував жаб'ячий цар. Дістав його з пазухи і шпурнув у пащеку потвори… Змій відразу скорчився і луснув на дрібні кавалки.

Царевич не знав, куди має їхати з царівною, і дуже журився. Але одного разу, коли вони відпочивали в шовковій траві, його переміг сон. Приснилося хлопцеві, що його лихий батько вже помер, і люди чекають, аби він, царевич, повернувся до них царювати.

Царевич одразу схопився на ноги, поклав царівну в золоте сідло і полетів до свого палацу. Там справили таке бучне весілля, що всі солов'ї співали, ластівки щебетали, а сороки так брехали, що любо було слухати! Жаби кумкали на весь палац — просилися в куми.

Я теж там був. Вівкав і гойкав щось три тижні. Потім уже хотів піти додому і тупав по три рази перед кожними дверима, але вони чомусь не отворялися.

СИНЯ ПТАШКА І ДВОЄ БРАТІВ[58]

Жили в одному селі чоловік та й жінка. Дуже бідували, хоч день і ніч гарували на фільварку дідича. Однієї неділі пішли в ліс по гриби. Назбирали повні кошики