Андрій Анатолійович Кокотюха - Втікач із Бригідок

А оце вже занадто! Німий Томко хоч не говорить, зате все чудово чує.

— Здається, я доста заплатив! — гаркнув Клим, рвонувши на себе двері.

— Кому? — перепитав здивований Зінгер, щільніше запахнувши домашню куртку й звичним жестом поправивши ярмулку на плішині. — Швидше цісар переможе російського царя, ніж від вас дочекатися платні.

— Перепрошую. То я не до вас. А щодо платні, пані Зінгере, ми не раз погоджували.

— Так. Але ще ми, здається, домовлялися: жодних сумнівних осіб у будинку. Особливо — тепер, коли часи непевні й не знати, кого ліпше не пускати в браму, — мовив домовласник. — Колись чужих не пускав Бульбаш, і двірником, ви знаєте, я був більш ніж задоволений. Коли він утік із росіянами, нового собі дозволити, як ви знаєте, ми з пані Зінгеровою не можемо. Власне, через таких, як ви, пане Кошовий.

— Даруйте, до чого тут я?

— Бо ви ж не платите вчасно! — вигукнув той, наче зробив відкриття. — Тож кожен пожилець надалі сам має відповідати за безпеку інших! А ви дозволяєте батярам заходити всередину вже зранку! Глядіть, такі повертаються, й добра від них не дочекаєтесь!

— Ох, пане Зінгере, — зітхнув Клим. — Запевняю: вам точно нема кого й чого боятися. Коли вже почали про відповідальність, то я й відповідаю за тих, хто сюди приходить.

— Нині кожен відповідає за себе, — зазначив домовласник філософськи, подумав і додав: — І то не завжди. Прошу врахувати мої побажання, пані Зінгерова хвилюється.

Не бажаючи дискутувати далі, він пішов, а Кошовий, знизавши плечима, знову зачинив двері. Хай би як це не виглядало, думки про Магду відійшли далі. Їхнє місце зайняли інші, нагальніші, й Климові тепер слід було діяти швидше. Абияк навівши лад у одязі й нашвидку заваривши каву, замінивши сніданок нею та першою ранковою цигаркою, він переконався, що револьвер на місці, й поквапився в притулок на Скарги.

Арсенич чекав там і, на відміну від цивільного Клима, був підтягнутим, чисто поголеним, виглядав відпочилим. Хоча червоні очі видавали: або не спав цю ніч, або спав так само погано. Та втоми не показував, випромінював готовність до бою і, що вразило Кошового найбільше, вже сидів і курив, готовий до виходу. Ніби знав, що новий товариш з’явиться за мить, тож зібрався, аби довго не баритися. Клим спішив, перейшовши по ходу на біг підтюпцем, і мусив відсапатися, аж потому видати:

— Знайшли. Цегельня на Ясній.

— Не дуже добре знаю Львів. Міркую, околиця?

— Туди трамваї їздять. Я проведу.

— Гайда.

Перед тим як встати, старшина вибив файку об каблук, розтоптав попіл, підвівся і взяв прихилений до стіни манліхер. Клацнувши затвором, загнав патрон, прицілився перед собою, почепив гвинтівку на плече.

— Отак підете? — перепитав Кошовий. — Може, не треба?

— Чого не треба?

— Овчар досвідчений. До того ж переховується.

— Не аж так. Бач, відшукали.

— Ми б з вами ні. Поліція — теж, принаймні, не так скоро. Злодії зробили все швидко й, певен, нікого не сполохали, — Климові хотілося вірити власним словам, та все одно залишив шпарину: — Ну, майже нікого, давайте так припустимо. Звісно, містом Овчар ходить вільно, та все ж озирається на патрулі. А тут, уявіть: бачить озброєного стрільця просто перед будинком, під самими вікнами. Сполохається.

— Чому перед вікнами?

— Він снайпер, пане Арсенич. Помешкання — його позиція. Повинен врахувати не лише шлях відходу, а й можливість оборонятися. Тому будинок мусить мати чорний хід, який веде у двір. А вікно — виходити на вулицю, аби огляд був добрим. Чи я не правий?

Старшина почухав шрам, поворушив губами, у погляді з’явилося щось нове.

— Не думали послужити у війську, Кошовий?

— Хлопський розум не завадить і цивільному.

— А то подумайте. Офіцерський ранг не обіцяю, та вишколом вашим займуся особисто. Дослужитеся ще, з вашою головою.

— Дякую, я подумаю. Йдемо?

— Та йдемо.

З собою вони нікого не взяли, Клим від початку знав про такий намір. Арсенич затявся зловити Овчара самотужки, і стати на заваді означало нажити ворога. Тим більше, в разі успіху переможця не судитимуть. А в успішності їхнього походу Кошовий чомусь не сумнівався.

Рушили пішки.

Старшина розпитав Клима про точний напрямок, накреслив на клапті паперу дуже примітивну, складену зі слів карту, й пішов маршовим кроком. Кошовий теж міг скоро йти, навіть навчився ступати в ногу з метушливим Шацьким, чим не всякий міг похвалитися. Але за Арсеничем знову довелося бігти, збоку маленька процесія виглядала кумедно і, що небажано, привертала увагу. Тому Клим утримував дистанцію між собою й стрільцем у кілька кроків, намагаючись не загубити його пряму спину.

Так вони дісталися Сихівської рогатки, минули лютеранську кірху, жіночу школу й сиротинець. Далі старшина остаточно зорієнтувався на місцевості, ніби бував тут раніше, а потім забув, лиш тепер починаючи все згадувати. Навіть сам визначив простіший маршрут — посунув на Ясну через залишену перед російським вторгненням графську садибу. Вийшовши туди, Арсенич трохи стишив крок, мацаючи поглядом ряд кам’яниць праворуч від себе й шукаючи дім, названий Кошовим раніше.

Клим хотів уже скоротити відстань, аби йти поруч, та раптом стрельнуло: у Брюховичах снайпер напевне бачив його. Тоді він стояв недалеко від Ладного, а зір у Овчара чудовий, мусив змалювати всю компанію. Нехай старшина не дбає зараз про обережність й переконаний, що вояк із рушницею тут, на околиці, спеціальної уваги не приверне, Кошового ворог впізнає, проведе паралель від нього до стрільця — і тоді весь задум полетить до дідька. Яким би простим — прийти й зловити — він не виглядав.

Тримаючись, як раніше, позаду, Клим навіть перейшов на інший бік вулиці, аби не триматися поруч з Арсеничем. Той не помітив, бо підступав до потрібного місця ближче й вся його увага була прикута до кам’яниці.

Нарешті порівнявся.

Зупинився, поправив пас манліхера.

Витяг файку, натоптав.

Стискаючи її в правиці, зробив ще кілька кроків уперед, виступивши при цьому на середину вулиці, посунувши назустріч запряженій і завантаженій дровами фірі.

Ступив убік, пропускаючи.

Аж тоді гримнув постріл.

Інстинкт збереження зігнув Климові ноги в колінах.

Він не впав на землю, відскочив до найближчої стіни, притулився плечем. При цьому розум зберігав холодний, не зводив очей із Арсенича й зрозумів — кінь врятував тому життя. Стрельнули саме в ту мить, коли старшина зробив крок, виходячи з лінії вогню. А потім кінь заіржав, візник завалився на дрова, ховаючись від дикої кулі, фіра рвонула. Це змусило Арсенича знову сіпнутися, не дозволяючи противнику цілитися краще. Й січовик уже оцінив ситуацію — пас