Стефані Гарбер - Каравал

задерлась вище колін, а тим часом Джуліан намагався намацати дверну ручку, торкаючись її сідниць.

— Не можу знайти, — він насилу говорив. — Мені здається, вихід з твого боку.

— Я нічого не відчуваю, сказала вголос, а подумки додала: «Окрім тебе». Пальці блукали по місцях, яких їй не слід було торкатись, руки обмацували стіну. Що дужче вона боролась, то більше тисла на них кімната.

«Як в океані біля острова» — промайнуло в голові Скарлет.

Що більше Скарлет боялась і боролась з його водами, то сильніше її затягувало.

Можливо, тут було те саме.

Джуліан казав, що тунелі посилюють страх, та ймовірно, вони ним ще й живляться.

— Кімната пов’язана з нашими емоціями, — мовила Скарлет. — Гадаю, нам варто заспокоїтись.

— Зараз це не надто просто, — відповів Джуліан здавленим голосом.

Його губи були у її волоссі, руки лежали біля стегон, притискаючись до вигинів її тіла.

— Ой, — мовила Скарлет. Її серце знову закалатало й те саме вона відчула в його грудях. Тиждень тому б ніколи не змогла заспокоїтись у такій ситуації. Та й зараз це було непросто. Та попри все вона чітко усвідомлювала, що зараз їм нічого не загрожує. Моряк ніколи її не скривдить. Змусила себе рівно дихати, щоб заспокоїтись. І тільки тоді стіни перестали рухатись.

Ще один вдих.

Кімната стала просторішою.

За її дверима кроків батька й досі не було чуть. Ані кроків, ані дихання. Ані його отруйного смороду.

За мить стіни на дотик стали приємнішими за її мокру сукню. Коли кімната розширилась, Скарлет відчула, як Джуліан і собі заспокоївся. Вона й досі торкалася його, але вже не так близько, як кільки хвилин тому. Їхні груди здіймалися в унісон, уже повільно й плавно. Тим часом стіни відступали. З кожним подихом кімната зігрівалась. Невдовзі з’явились дрібні проблиски світла, які вкривали стелю, наче зоряний пил. Світло осяяло дверну ручку над правою рукою Скарлет.

— Стривай, — застеріг Джуліан.

Та Скарлет вже відчинила двері. Тієї ж хвилини кімната зникла. Попереду й позаду них простягався вузький прохід, облицьований мушлями. Вони переливались так само, як і камінці. Підлога була встелена піском кольору рожевих пелюсток.

— Ненавиджу цей тунель, — чортихнувся Джуліан.

— Принаймні ми відірвались від батька, — відказала Скарлет. У жодному з напрямків не було чутно кроків. Усе, що їй чулось, шум прибою оддалік. На Трісді не було рожевих пляжів, але відлуння коливань води нагадало її про домівку, а з нею ще щось.

— Звідки ти знав, що я проведу тебе у гру? — поцікавилась Скарлет. — Мені надійшли квитки тільки після того, як ти прибув на Трісду.

Джуліан підкинув черевиком більше піску і пришвидшив ходу.

— А тобі не здається дивним, що ти навіть не знаєш імені чоловіка, за котрого збираєшся заміж?

— Ти змінюєш тему, — зауважила Скарлет.

— Ні, це частина твоєї відповіді.

— Гаразд, — вона мовила тихіше. І хоча не бачила жодних слідів чиєїсь присутності, однак воліла перестрахуватись. — Це секрет, бо батько цим керує.

— А що як справа не лише в цьому? — Джуліан посмикував ланцюжок кишенькового годинника.

— Що ти маєш на увазі?

— Гадаю, твій батько намагався тебе захистити. Перш ніж заперечити, вислухай мене, — Джуліан пришвидшив крок. — Я не кажу, що твій батько хороший. З того, що бачив, можу впевнено назвати його справжньою мерзотою, однак розумію причини його таємничості.

— Продовжуй, — суворо мовила Скарлет.

Джуліан став розповідати про те, що Скарлет уже й так знала: історію про Легенду і її бабусю Анналізу. Його версія дещо відрізнялась від бабусиної. За словами моряка, Легенда був більш талановитий і майже невинний. Він дбав лише про Анналізу. І саме з цієї причини він став Легендою, і це аж ніяк не було пов’язано з його прагненням слави. А потім, перед першим своїм виступом, він знайшов її в обіймах іншого, більш заможного чоловіка, за котрого вона планувала вийти заміж.

— І тоді Легенда оскаженів. Він вирішив знищити Анналізу, знищити її сім’ю, так само, як вона знищила його почуття. Після того, як Анналіза розбила його серце, Легенда заприсягнувся, що зробить те ж саме з дочками чи внучками, котрі на своє лихо з’являться в її роду. Він зруйнує їхні шанси на щасливий шлюб чи кохання. А ще краще буде, якщо він доведе їх до божевілля.

Джуліан намагався говорити ніби жартома, розповідаючи останню частину, проте Скарлет і досі ясно пам’ятала свій сон. Легенда не лише змушував жінок себе покохати, він доводив їх до безуму. Вона й миті не сумнівалася, що просто зараз він те саме робить і з Теллою.

— Отже, коли ми з друзями довідались про твої заручини, — вів Джуліан, — ми знали, що Легенда їх захоче зруйнувати. Твоє запрошення — це лише питання часу.

Моряк говорив так, ніби то була невинна юнацька витівка, одначе від того, чи вийде вона заміж за графа, залежить її подальше життя. Вона або назавжди лишиться у батьковому будинку, або ж матиме шанс на щасливе життя.

Піщана доріжка різко здіймалася вгору. Скарлет всі сили вкладала у підйом, а тим часом злилась на себе за ті дурнуваті листи. Вона й справді не отримувала відповіді доти, поки не написала про весілля. Тільки тоді Легенда відповів їй.

Скарлет розуміла, що історія Джуліана мала сенс. Але звідки простому морякові це відомо? Вона примружила очі, пильно подивившись на темноволосого хлопця, і поставила питання, що не раз мало не злетіло з її уст.

— Хто ти насправді?

— Скажімо так, моя сім’я має хороші зв’язки, — Джуліанове обличчя осяяла усмішка, котра для когось могла б видатися чарівною, проте Скарлет бачила, що він геть не радів.

Вона пригадала підслухані уві сні чутки, Джуліанова сім’я відвернулась від сестри, дізнавшись про таємні стосунки з Легендою. Джуліан навряд чи поділяв погляди своїх родичів, та після скоєного сестрою він явно відчував провину. Це почуття добре було їй відоме.

Якийсь час вони йшли мовчки, поки врешті-решт Скарлет не набралась мужності сказати:

— Знаєш, ти не винен у тому, що сталося з твоєю сестрою.

Лиш одну мить тривала тиша, тендітна, мов натягнута павутинка. В цю одну мить не було чуть нічого, крім шуму хвиль та хрускоту піску під чоботами Джуліана. А потім він відповів:

— Отже, ти геть не карталась, коли батько бив сестру? —