Тіна Волф - Помилково заручені, Тіна Волф

Розділ 18

Аліна нервово постукувала пальцями по столу, її погляд раз у раз ковзав по годиннику на стіні. Стрілки вперто повзли вперед, немов змовившись проти неї. На годиннику вже майже шоста. «Ще трохи, ще зовсім трішки,» – шепотіла вона собі під ніс, напружено вчитуючись у текст важливого документа. Робота юриста, а тим паче заступника директора юридичної компанії, вимагала бездоганної точності та відповідальності. Зараз на її плечах лежало завершення критично важливої угоди, і кожна деталь потребувала особистої уваги.

Вона пам'ятала про запрошення Михайла на сьогоднішній концерт. Згадка про його музичні «старання» викликала у неї легку посмішку. Його фальшиві акорди на гітарі, його кумедні спроби співати… Все це виглядало таким безглуздим і водночас трохи зворушливим способом привернути її увагу. Вона сприймала це як чергову його дивакувату витівку, не більше. Їй і в голову не могло прийти, що за цими навмисно комічними виступами ховається справжній талант.

Але його запрошення на «акустичний концерт» все ж заінтригувало її. Цікавість, змішана зі спогадами про його невтомні спроби роздратувати її, все переважила. Вона відчувала певну відповідальність – все ж таки сусід, старався.

Час невблаганно спливав, а папери на її столі здавалися нескінченними. Вона відчувала, як хвилювання стискає її груди. З одного боку – професійний обов'язок, відповідальність перед компанією. З іншого – незрозуміле, але наполегливе бажання бути присутньою на цьому дивному концерті її дивакуватого сусіда.

«Цікаво, що ж він там заспіває?» – подумала Аліна, ледь стримуючи посмішку. Вона уявляла його з гітарою, з його звичним самовпевненим виглядом, і їй стало трохи смішно. Але водночас щось у глибині душі підказувало, що цей вечір може виявитися не таким вже й передбачуваним.

«Ні, я мушу хоча б на трохи забігти,» – вирішила Аліна, з новою рішучістю беручись за документи. Вона хотіла побачити його виступ, оцінити його «творчість» наживо. І, можливо, вперше по-справжньому зрозуміти, що ж криється за цими його дивними витівками. Її серце билося швидше від передчуття чогось невідомого.

З полегшенням відкинувшись на спинку крісла, Аліна зітхнула. Здавалося, нарешті цей складний документ готовий. Вона пробігла очима по кожному абзацу, вчитуючись у кожне слово, намагаючись виявити хоча б найменшу помилку. Юридична точність не терпіла недбалості. Після кількох ретельних перевірок вона все ж вирішила, що краще відкласти остаточний вердикт до ранку, коли голова буде свіжою.

– Все, на сьогодні досить, – промовила вона вголос до порожнього кабінету.

Поглянувши на годинник, Аліна з жахом усвідомила, що вже майже сьома. Концерт Михайла! Заїжджати додому, щоб переодягнутися, вже не було сенсу – вона точно не встигне на початок. Тому вирішила їхати прямо з роботи. Її строгий діловий костюм навряд чи пасував до атмосфери музичного клубу, але краще так, ніж пропустити виступ.

Швидко викликавши таксі, Аліна почала нетерпляче ходити по приймальні. Минули довгі десять хвилин очікування, перш ніж надійшло повідомлення про прибуття машини. «Ну нарешті!» – видихнула вона, вибігаючи на вулицю. Але її надії швидко розвіялися, коли таксі стало в глухому заторі. Машини стояли нерухомо, мов приклеєні до асфальту, а роздратовані сигнали сусідніх водіїв лише додавали напруги. Аліна нервово дивилася на годинник, відчуваючи, як її шанси встигнути на початок концерту тануть з кожною хвилиною. «От вже дійсно, коли не везе, то не везе,» – з розчаруванням подумала вона, розуміючи, що її запізнення стає неминучим.

Зітхнувши з роздратуванням, Аліна прийняла швидке рішення. Подальша поїздка в таксі обіцяла бути нескінченною. На щастя, затор зупинив їх неподалік від входу до метро. «З мене досить!» – буркнула вона собі під ніс, розрахувалася з водієм і майже вистрибнула з машини.

Станція метро зустріла її гулом і натовпом людей. Здавалося, половина міста вирішила скористатися підземкою одночасно. Всі кудись поспішали, штовхалися, наступали на ноги. Аліна пробиралася крізь цей людський потік, відчуваючи, як її терпіння вичерпується. «Ну чому сьогодні все проти мене?» – майнула роздратована думка.

Нарешті вона протиснулася до вагона метро і з полегшенням впала на вільне сидіння. Підземка мчала швидко, і за кілька хвилин вона вже вибігала на потрібній станції. Далі залишався невеликий, але вирішальний відрізок шляху до клубу, який Аліна подолала бігом. Захекана, з розпатланим волоссям і палаючими щоками, вона нарешті зупинилася біля входу. Годинник показував п'ятнадцять хвилин на дев'яту. Вона запізнилася майже на п'ятнадцять хвилин. Зсередини вже доносилися звуки музики – концерт Михайла вже розпочався. Аліна глибоко вдихнула, намагаючись відновити дихання і заспокоїти нерви, перш ніж увійти. Їй було трохи ніяково за своє запізнення, але головне – вона все ж таки встигла.

На вході до клубу її зупинив суворий охоронець.

– Вибачте, захід уже розпочався, – чемно, але твердо сказав він.

– Я знаю, – задихано вимовила Аліна, – мене запросив Михайло... це дуже важливо для нас обох. Він чекає на мене.

Охоронець уважно подивився на неї.

– Як вас звати?

– Аліна, – відповіла вона, трохи ніяковіючи від такої зустрічі.

Обличчя охоронця раптом змінилося, стало привітнішим.

– Ах, Аліна! Звичайно, проходьте. Для вас зарезервоване найкраще місце. На вас чекають.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍