Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

   І? Це що таке? Я пішла на зустріч з Романом, щоб трішки розвіятися від Яна, але в моїх думках тільки Ян. Це прикре відкриття викликало прямо таки спазм моїх лицевих м’язів. Що оцінив навіть Ромка. Довелося щось пробурчати нейтрально заспокійливого. Ромка ще пару хвилин, наче сканував мене, як штрих-код, а потім знову осідлав свого улюбленого скакуна – «я - центр всесвіту».

   Його слова, наче монети, викарбувані з власної величі, сипалися без упину, не залишаючи місця для чужих думок. Він був наче актор, що грає виставу для самого себе, не помічаючи, що глядачі давно покинули зал. І в цьому театрі одного актора я відчувала себе не глядачем, а скоріше декорацією - статичною, непомітною, позбавленою власного голосу. Замість інтелектуальної спокуси, я отримувала лише порожнечу самовпевненості. Замість діалогу - лише віддзеркалення самозакоханості. І в цій пустелі емоційної самотності моє терпіння в’яло, як квітка без сонця.

  Тож, додому я повернулася розчарована до такої міри, ніби з'їла лимон, який сам по собі вирішив стати ще кислішим, а потім запила його оцтом, настояним на розбитих мріях.    

   Псяча гвардія зустріла повискування біля дверей, поспішила зайти, щоб нікого не переколотити. І з цим рішенням я погарячкувала, бо Рекс з усієї радості стрибнув на мене, я чітко зустрілася з дверима. Й підстрибнула від рику Яна: «Сидіти!».

— Господи, Боже мій, та я сама мало не сіла, — нервово видихнула я, тримаючись рукою за серце.

— Ну вибач, — сердито якось буркнув Ян, підійшов й зловив за ошийник Рекса.

Я тим часом зняла свій модний тренч й запхала його в шафу.

— Що у вас? – поцікавилася у Яна.

— Звірів погодував. Соньку вклав, — коротко зробив звіт Ян.

— Клас! Бо я страшенно втомилася, — позіхнула я.

— Я бачу… — Ян прискалив очі й уважно мене розглянув.

— Що таке? — я навіть трохи вирівняла спину.

— І що твоє побачення? – і на слові «побачення» Ян скривився, як від прокислого борщу.

—Нормально, — я відмахнулася я від його доскіпливості й пошурувала в кухню взяти собі води.

— І що, він тобі цікавий? – потягнувшись за мною на кухню, Ян притулився до стіни, демонстративно схрестив руки на грудях й запитливо витріщився на мене.

Закотила очі, про своє фіаско навіть згадувати не хочеться не те що розповідати.

— Ну, він милий, веселий, уважний… — на рандом видала я якісь характеристики ідеального кавалера.

 — Ага. А ще, мабуть, багато жартує.

— Ну так, він досить дотепний, — ствердно замотала я головою, створюючи ідеальне побачення в якомусь паралельному світі.

— Господи, ще й жартує! — прогугнів він,  — А я що, не жартую, чи що? Я ж от теж дотепний!

І Ян підійшов до холодильника, відкрив його й бездумно заглянув туди, ніби шукав сенс життя.

— Ну, так, ти теж жартуєш… іноді…— ошелешено кліпнула я на ті заявки.

 Він знову глянув на мене з підозрою.

— А він, що якийсь спортсмен? – почухав шию Ян.

— Ну спортом він займається серйозно.

Ян зачинив холодильник.

— А тобі такі качки подобаються?

— Ну, знаєш, не можу сказати, що я прям млію від їхнього вигляду. Але ж, погодься, є в них щось… первісне. Вони ж такі сильні й впевнені в собі… — продовжила я далі ладно наспівувати.

– Ти з ним зустрічатимешся? – застиг, як статуя Ян.

— Можливо.

— Що означає можливо? Ти не знаєш чи будеш з ним зустрічатися? — він глянув на мене так, ніби сам не розумів, чому його це так зачепило.

— Я ще не вирішила.

Ян голосно втягнув повітря, ніби щойно почув, що йому підняли податки.

— Ти ще не вирішила? — перепитав він, витріщаючись на мене, як турист на Ейфелеву вежу.

Собаки дружненько перенесли свої тільця в кухню, всілися й з інтересом спостерігали за нашою розмовою. Кіт пішов далі, він вимагав термінової уваги й почухувань.

— Так! Я ще не вирішила, — я кивнула й невимушено обперлася на стіл, підняла кота на руки й повільно розпочала його гладити.

— Ну, тобто… ти ходиш на побачення й навіть не впевнена чи хочеш продовження?

— Ага, — вичавила я пародійний оскал.

Ян потер підборіддя, ніби розв’язував складне рівняння.

— Ага… Ясно… Ну, так, звісно… Логічно… Просто геніально!

— Ян…

— Ні-ні, все добре! — він підняв руки. — Просто ти… ти… тестуєш чоловіків?

— Я не тестую. Я розбираюся у своїх почуттях, — гордо заперечила я

— Ага… То ти у них не розібралася?

Я знизала плечима.

— А ти що, все знаєш про свої почуття? — закинула я йому питання.

— Я… — він відкрив рота, потім закрив, потім знову відкрив, як риба, яку витягнули з води. — Звісно, що знаю!