Івлін Во - Жменя праху

тож воно сюди доходить пізніше. Так би мовити, з других рук, уже трохи заяложене, бо ним користувалися Поллі Кокперс, місіс Бівер і принцеса Абдул Акбар... Як ті сукні Поллі, що їх Бренда купувала за десять чи п’ятнадцять фунтів... І Тоні заснув.

Він прокинувся через годину, почув, що доктор Мессінджер лається, й побачив, що він сидить у гамаку розкарячившись, маже йодом великий палець на нозі й бинтує його.

— Вампір присмоктався. Я, певне, уві сні уперся ногою в сітку. Хтозна, чи довго він смоктав, поки я прокинувся. Кажуть, ліхтар їх відстрашує, але щось на те не схоже.

Негри ще не спали, вони щось жували біля вогнища.

— Тут вампір лихий, пане,— сказали вони.— Тому ми й сиди біля вогонь.

— Хай йому біс, так можна й захворіти,— сказав доктор Мессінджер.— Може, він з мене не один літр висмоктав.

Бренда з Джоком танцювали в Енкоріджів. Було вже пізно, гості розходились, і вперше за весь вечір можна було потанцювати з приємністю. Бальна зала була обвішана гобеленами й освітлена свічками. Леді Енкорідж щойно провела останнього члена королівської родини.

— Я страшенно не люблю допізна бути в гостях,— сказала Бренда,— але жалко забирати звідси мого Бівера. Він такий радий, що сюди попав, і мені нелегко було добути для нього запрошення...— А трохи перегодя додала: — Між іншим, на той рік я вже, мабуть, сама не зможу попасти на такий бал.

— Ти таки хочеш розлучитися з Тоні?

— Не знаю, Джоку. Якби ж це залежало від мене. Вся річ у тому, щоб утримати Бівера. Він стає дуже норовистий. Доводиться щодня влещувати його великосвітським товариством, а коли я розлучуся, цього більш не буде. Ти чув щось про Тоні?

— Давненько вже не чув. Була телеграма, коли він прибув до Америки. Він вибрався в експедицію з якимсь пройдисвітом доктором.

— А з ним там нічого не станеться?

— Навряд. Тепер весь світ цивілізований — скрізь екскурсійні автомобілі й агентства Кука.

— Так, мабуть, твоя правда... Сподіваюся, що він не нудить світом. Мені прикро думати, що він нещасний.

— По-моєму, він помалу звикає.

— Дай боже. Ти ж знаєш, що я дуже люблю Тоні, хоч він і повівся зі мною паскудно.

За милю чи дві від табору було індіанське селище. Тоні й доктор Мессінджер думали найняти там носіїв для двохсотмильного переходу до країни пай-ваїв. Негри були річкові жителі й не могли йти індіанськими землями. Вони мали вернутися назад човном.

На світанку Тоні й доктор Мессінджер випили по кухлю гарячого какао й доїли з галетами відкриту вчора бляшанку м’ясних консервів. Потім пішли до селища. Попереду один негр розчищав мачете стежку. За ним ішов доктор Мессінджер, потім Тоні, а ззаду ще один чорношкірий ніс зразки товарів — двадцятидоларову бельгійську рушницю, кілька сувоїв барвистого ситцю, дзеркальця в яскравих целулоїдних рамках, баночки з пахучою помадою.

Стежка була заросла, її часто перегороджували трухляві стовбури. Довелося перебрести по коліна два ручаї, що впадали в річку. Під ногами було то тверде плетиво голого коріння, то вогке й слизьке опале листя.

Нарешті вони дісталися до селища. Воно з’явилось перед ними несподівано, коли вони вийшли з хащів на широку галявину. Там стояло вісім чи дев’ять круглих глиняних хатин, укритих пальмовим листям. Людей не видно було, тільки дві-три ріденькі цівки диму, які здіймались прямо вгору в ранковому повітрі, свідчили, що тут хтось живе.

— Люди вся дуже лякався,— сказав негр.

— Іди розшукай когось, ми поговоримо з ним,— сказав доктор Мессінджер.

Негр підійшов до низеньких дверей найближчої хатини й зазирнув туди.

— Там нема чоловіки, самі жінки,— сповістив він.— Вони одягайся. Виходь сюди! — гукнув він у темну хатину.— Хазяїн хоче твоя балакай!

Нарешті з хатини боязко вийшла невеличка кривонога стара жінка в брудній коленкоровій сукні, яку вона, очевидно, надягала тільки для гостей, і перевальцем підступила до них. Ноги в неї були туго обмотані по кісточках блакитним намистом. Рівне волосся звисало пасмами, очі вона втупила в череп’яну миску з якоюсь рідиною, що її несла в руках. За кілька кроків від Тоні й доктора Мессінджера вона поставила миску додолу і, не підводячи очей, потисла їм обом руки. Потім нахилилась, підняла миску й піднесла її докторові Мессінджеру.

— Касірі, — пояснив він.— Тубільний напій з переграної маніоки.

Він трохи випив і передав миску Тоні. В мисці була густа білувата юшка. Коли Тоні теж сьорбнув її, доктор Мессінджер пояснив:

— Його дуже цікаво роблять. Жінки пережовують корінь і спльовують жуйку у видовбаний оцупок дерева.

Потім звернувся до жінки говіркою вапішіана. Жінка вперше глянула на нього. На її широкому, вилицюватому обличчі не було ніякого виразу — ні розуміння, ні зацікавлення. Доктор Мессінджер спитав її знову, докладніше. Жінка взяла миску з рук у Тоні й поставила на землю.

Тим часом і з інших хатин стали визирати люди. Але вийти наважилась тільки одна жінка. Вона була дуже товста і довірливо всміхалася гостям.

— Добрий ранок,— сказала вона.— Здрастуйте. Я Роза. Я добре балакай по-англійському, Я два роки жила з містер Форбс. Дай сигарета.

— Чого ця жінка не відповідає?

— Вона не балакай по-англійському.

— Але ж я говорю по-вапішіана.

— Вона макуші. Тут усі макуші.

— А... Я не знав. А де чоловіки?

— Пішла три дні полювати.

— А коли вернуться?

— Пішла по кабани.

— Коли ж вони вернуться?

— Ні, кабани. Багато кабани. Чоловіки вся полювати. Дай сигарета.

— Слухай, Розо, мені треба до пай-ваїв.

— Ні, тут — макуші. Всі люди макуші.

— Але нам треба до пай-ваїв.

— Ні, всі макуші. Дай сигарета.

— Шкода праці,— сказав доктор Мессінджер.— Доведеться чекати, поки вернуться чоловіки.— Він вийняв з кишені пачку сигарет.— Дивись, сигарети,— сказав він жінці.

— Дай.

— Коли чоловіки вернуться з полювання, прийдеш до річки й скажеш мені. Зрозуміла?

— Ні, чоловіки полювати кабани. Дай сигарета.

Доктор Мессінджер віддав їй сигарети.

— Що твій ще є? — спитала вона.

Доктор Мессінджер показав на пакунок, що його другий негр поклав на землю.

— Дай,— сказала вона.

— Коли чоловіки вернуться, я тобі багато дечого дам, тільки хай відведуть мене до пай-ваїв.

— Ні, тут усі макуші.

— Ні, не буде пуття,— сказав доктор Мессінджер.— Вертаймося до табору й почекаймо. Чоловіки вже три дні як пішли. Навряд