Арундаті Рой - Бог Дрібниць

бруду кімнаті готелю «Бгарат-Лодж» в Аллеппі, куди приїхала на співбесіду, сподіваючись влаштуватися на посаду секретарки. Померла на самоті. Товариство їй складав тільки гулкий вентилятор під стелею, і не було поряд Ести, щоб лягти ззаду і з нею поговорити. Їй був тридцять один. Вона була не стара і не молода. Якраз життєздатного смертного віку.

Іноді Амму прокидалася серед ночі, втікаючи від сну, який переслідував її вже давно: ось до неї підходять поліціянти і клацають ножицями, наміряючись обрізати їй волосся.

Так робили у Коттаямі з упійманими на базарі повіями: таврували, щоб кожному було видно, хто вони такі. Веш’я. Щоб нові поліціянти на обході відразу бачили здобич. Коли Амму ходила на закупи, то завжди їх помічала, тих жінок з порожніми очима і силоміць побритими головами — у краю, де незмінною ознакою добропорядності є довге, намащене оливою волосся.

Прокинувшись тієї ночі в готелі, Амму сіла — в чужому ліжку, в чужій кімнаті, в чужому місті. Не знала, де вона, і не впізнавала нічого навколо. Знайомим був тільки страх. Цього разу сталева п’ятірня так і не відпустила. До заглибин над ключицями кажанами злетілися тіні.

Прибиральник знайшов її зранку. І вимкнув вентилятор.

Під одним оком у неї був темно-синій мішок, який розбух, ніби бульбашка. Так, наче око намагалося робити те, на що вже неспроможні були легені, — дихати. Десь біля опівночі далекий чоловік, який жив у Амму в грудях, перестав кричати й затих. Мурашиний загін статечно виніс через двері мертвого таргана, наче показуючи, що треба робити з трупами.

Хоронити Амму церква відмовилася. Мала на те кілька причин. Тож Чако винайняв фургон, щоб перевезти тіло до електричного крематорію. Він загорнув Амму в брудне простирадло і поклав на ноші. Та виглядає тепер як римський сенатор, подумала Рахель. «Et tu, Ammu!» — додала вона так само подумки і усміхнулася, згадавши Есту.

Дивно було їхати сонячними, залюдненими вулицями з мертвим римським сенатором на підлозі фургона. Блакитне небо робилося через це ще блакитнішим. Люди за вікнами, ніби вирізані з паперу маріонетки, йшли собі кудись у своїх маріонеткових справах. Справжнє життя було тут, всередині фургона. Тут була справжня смерть. На горбкуватій і вибоїстій дорозі фургон підстрибував і гойдався, тіло Амму підстрибувало й собі та врешті з'їхало з нош. Амму вдарилася головою до залізного болта в підлозі, але не прокинулася, ба навіть бровою не повела. В Рахелі ж у голові стояв суцільний гул, і решту того дня Чако мусив до неї кричати, бо інакше вона його просто не чула.

Крематорій виглядав затхлим і обшарпаним, ніби якась залізнична станція, от лише без людей. Ні тобі потягів, ні натовпу. Кремували там тільки жебраків, відщепенців і тих, хто помирав у поліції в камерах попереднього ув’язнення. Людей, у яких перед смертю не було нікого, хто б ліг у них за спиною і з ними поговорив. Коли настала черга Амму, Чако міцно стиснув Рахелину руку. Їй це не сподобалося, тож вона скористалася тим, що від жару крематорію вся спітніла, і ту руку висмикнула. З родини не було більше нікого.

Сталеві двері кремаційної печі поповзли догори, і приглушений шум вічного вогню перетворився на червоне розпечене ревище. Жар зметнувся до них, ніби виголоднілий звір. А тоді йому згодували Рахелину Амму. Її волосся, її шкіру, її усмішку. Її голос. Її манеру користати з Кіплінґа, щоб висловити свою любов до дітей, перш ніж відіслати їх спати: «Ми одної крові, ти і я». Її поцілунок на добраніч. Те, як вона одною рукою брала їх за обличчя (сплющені щоки, риб’ячий ротик), а другою розділяла і розчісувала їм волосся. Те, як тримала для Рахелі панталончики. Ліва ніжка, права ніжка. Все це згодували звіру, і він наситився.

Вона була їхньою Амму і їхнім Бабóю, любила їх подвійно.

Двері печі з брязкотом зачинилися. Сліз не було.

Працівник крематорію відлучився випити чаю, і його не було хвилин двадцять. Саме стільки довелося Чако й Рахелі чекати на рожеву квитанцію, за якою їм мали видати останки Амму. Її попіл. Пісок з її костей. Зуби з її усмішки. Її цілу, зсипану у невеличкий глиняний горщик. Квитанція № Q498673.

Рахель запитала Чако, звідки працівники крематорію знають, де чий попіл. Тут має бути якась система, сказав Чако.

Якби Еста був з ними, та квитанція зберігалася б у нього. Він був Архіваріусом. Природженим хранителем автобусних квитків, банківських квитанцій, магазинних чеків і корінців чекових книжок. Малий хлопчак. Жив у фургоні він, отак. Бум-бум.

Та Ести з ними не було. Всі вирішили, що так краще. Тож натомість йому просто написали. Маммачі сказала, що Рахелі треба написати також. Написати що? «Любий Есто, як у тебе справи? У мене все гаразд. Вчора померла Амму».

Рахель так йому і не написала. Є речі, яких просто не роблять. Як-от не пишуть листів частинам самого себе. Своїм ногам або волоссю. Чи серцю.

У кабінеті Паппачі Рахель (не стара і не молода), з укритими пилюкою з підлоги ногами, підвела погляд від зошита для вправ під назвою «Премудрощі» і побачила, що Еста Не-відомий пішов.

Вона злізла (з табуретки на стіл, зі столу на підлогу) і вийшла на веранду.

Звідти побачила вже тільки спину Ести, який виходив з воріт.

Був пізній ранок, ось-ось мав знову піти дощ. У ті останні перед зливою, осяяні химерним, насиченим світлом секунди навколишня зелень аж вбирала очі.

Десь віддалік закукурікав півень, і голос його розділився навпіл. Так відстає від старого черевика підошва.

Зі своїми потріпаними зошитами «Премудрощів» у руках Рахель так там і стояла. На передній веранді старого дому, під буйволячою головою з очима-ґудзиками, де багато років тому, у день приїзду Софі-моль, відбувалася вистава під назвою «Ласкаво просимо додому, наша Софі-моль».

Усе може змінитися за один день.

8

Ласкаво просимо додому, наша Софі-моль

Аєменемський Дім був домом старим і величним, але виглядав трохи відчужено. Наче небагато мав спільного з тими, хто в ньому жив. Скидався на старого діда, який стежить сльозливими очима за тим, як бавляться діти, і бачить у їхньому пронизливому піднесенні та щиросердному захопленні життям лише скороминущість.

Від віку і дощу стрімкий черепичний дах потемнів і вкрився мохом. Трикутні дерев’яні вставки у причілках мали вигадливу наскрізну різьбу, й у світлі, яке косо лилося крізь них на долівку і вимальовувало там різні візерунки, чаїлося чимало таємниць. Вовки. Квіти. Ігуани. У