Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

І почалася гонитва. Я тікала, він наздоганяв. У повітря злітало все. Старий битий посуд, розтрощені стільці, єдиний на друзки розбитий стіл та незліченна кількість великих і малих камінців, що відлітали від потрощених залишків стін і від ударів драйтла по кам’яній підлозі. Становилося жарко. Я ледь встигала змахувати кров з лиця та уникати руйнівних смертельних ударів лютого супротивника. Раз-по-раз ловила найменше коливання темряви, що переміщалася кожного разу, як я наближалася до неї. Врешті решт, я отримала ще одного удару. Підступний драйтл обхитрив мене, жбурнувши спочатку дошки розбитого столу, змусивши мене розкрити свої наміри щодо маневру. Удар. В очах все потемніло. Я сплюнула кров, що зрадницькі набігла до рота. Губи розбиті, лице я навіть не хотіла собі уявляти. Хоч би зуби всі цілі були. О, зате гаддаре поруч! Я вхопилася за руків’я, скинулася на ноги. Скривила лице і намагалася максимально зосередитися. Та очі білим кольором не світилися. Гаддаре не перетворювалася на диво-зброю.

Кам’яний драйтл знову нісся на мене. Знову хотів перебити мене навпіл. Знову заніс у несамовитому удару свою кам’яну смертельно небезпечну лапу. Уникати його атак становилося дедалі складніше. Частково тому, що я мала серйозні поранення, частково тому, що цей монстр ставав лютішим і вже бачив свою перемогу.

- Р-р-р-р! Запали очі! - заволала темрява нелюдським голосом. - Він тебе вб’є!

Я ще раз зробила перекид, щоб виграти собі трохи часу, доки неповороткий монстр знову кинеться в бій. Руку стисла в кулак. Інша стискала гаддаре. Я помітила невеличкий потік крові, що струменів по лівій руці. Темна червона кров падала великим краплинами на розбиту підлогу. Одна нога підкосилася, та я втримала рівновагу і вирівнялася.

- Нікчема! - загарчав подрібнювач і різко прискорився, намірившись нанести останнього удару.

Насилу впоравшись зі своїм тілом я згрупувалася і успішно відскочила вбік. Але лапа монстра з повторного удару, коли я ще не встигла стати на ноги, зачепила мене. Стрімголов полетівши через гори розтрощеного “всього на світі” я отримала порцію нових поранень, зачепившись за гостре каміння. Але на ноги встала. Почала пускати стріли одну за одною, намагаючись поцілити в око ворогу. Звісно, успіху не мала. Драйтл рукою прикрив лице, щоб взагалі мінімізувати мої мізерні намагання завдати йому шкоди. Шансів у мене залишалося мало. Я кинулася в свою останню атаку. Викинула два щити збоку від драйтла, один трохи вище за інший. Якраз рука біля його обличчя завадила монстру вчасно відреагувати на мій маневр.

Я зависла у повітрі. Моє обличчя навпроти його. Час сповільнився. Я ясно бачила свою ціль. Ліве око, невеличкий проріз на кам’яній голові, що не мала інших слабких місць. Шириною в сантиметр, довжиною сантиметрів у десять.

Випад.

Гаддаре заскреготіла по каменю. Драйтл почав відхиляти голову, я теж намагалася трохи змінити траєкторію удару, щоб поцілити в око. Різкий звук. Гаддаре вперлася в кут ока. Я почала падати. Подрібнювач ще сильніше відхилив голову, роблячи рукою зачерпуючий рух. Вивернутися в повітрі я не могла. Лише приготувалася до неминучого зіткнення з кам’яним ворогом. Удар.

Прийшла до тями я майже одразу. Гаддаре поруч не видно, очі згасли. Стало так боляче у всьому тілу. Раптова слабкість наче роками чекала, щоб накинутися на мене саме в цей момент. Я похилилася назад і вперлася спиною у стіну. Хм. Я стояла? Як? А потім я зрозуміла. Кам’яний драйтл тримав мене кам’яним хватом.

- Ти помреш! - заревів він.

Стіна, моя кров на ній, всюди каміння. Лапа страшного монстра, готова мене вбити.

Приблизно таку саму картину я собі і уявляла. Звичайно, саме так і закінчуються більшість бойовищ з цими монстрами. Їм підкорюються навіть Відьми.

Голова моя впала на плече.

Ось і останній удар. Лапа монстра невблаганно неслася на мене, щоб розтрощити мені череп. Сумнівів, що у нього вийде це зробити, не було жодних. Я для нього як якась билинка.

Останній удар кам’яного драйтла.

Таким він і став. Останнім. Та не для мене, а для цього подрібнювача.

Кімнату сколихнула пітьма. Вони виросла нізвідки, заполонивши всього за частиночку миті все навкруги. Вона пронеслася зі страшною силою і швидкістю повз мене, як найсильніший у світі вітер, якого ти не здатен побачити. Як вітер, за який ти ніколи не вхопишся. Бум!

Я опустила очі вниз. Лапа кам’яного драйтла все ще обхоплювала мене. А самого драйтла вже не було. Чорне світло між складовими лапи монстра втяглося в каміння і лапа розпалася на камінці. Я видихнула з полегкістю. Повернула голову в той бік, куди пронісся той ураган.

Чорна тінь розбила кам’яного драйтла спочатку об одну стіну дому, пробивши в будівлі здоровенну діру, а потім ще двічі об іншу. Дім світився наскрізь. Та чомусь в самому дому було темно.

Через мить пітьма почала відступати, показавши залишки кам’яного драйтла. Декілька каменів, що колись були його грудною кліткою і головою, ще висіли в повітрі. Зрештою, впали і вони. Я з останніх сил намагалася встояти на ногах. Ще потрібно витримати неприємну розмову.

Промінчики світла, що було почали пробиватися до кімнати, знову були витиснуті темрявою. Лютою, агресивною і могутньою пітьмою. Ця пітьма підхопила мене, ледь не роздерши на шматки, кружляючи понесла до іншої сторони кімнати. Вперла в стіну.

- Ти здуріла? - басовий голос закладав вуха. - Дурепа! Ти могла загинути.

Я опустила голову набік і дивилася на нього з-під лоба. Чи вона сама опустилася, я дуже погано себе почувала.

- Ти казав, що мене наділили зброєю. - хриплим тихим голосом, слабкішим, ніж я сама того очікувала, відповіла я.

- Так! Але тією зброєю треба навчитися користуватися! - роздратовано лютував тіньовик.

- Я і навчилася. - кривава усмішка на моєму обличчі, звичайно, не виглядало святковою.

Але можете повірити. Це був тріумф. Я зіграла свою роль до кінця. Але тіньовик ще не до кінця усвідомив, що сталося.